Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Мої нянько так і сказали — женіть! Не повести за ручку, не умовити піти, а — нагнати. Ніби я — скотина якась немита і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.

Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгоспну контору перед приїздом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську зірку із безсмертним ликом юного вождя пролетаріату Леніна і почепила на сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, перевели у піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і пов’язала на шиї галстук.

— На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонерський галстук?! — запротестував я.

— Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичєськи грамотним, — заспокоїла Фіскарошка. — Я думаю, сесе директор школи оцінить!

Почувши бабині роздуми про мій «політичеський імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.

— Почепи лем його, Марько, під Леніном, — простягнув бойову нагороду Соломон.

Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо дідової пропозиції: мовляв ленінська звізда і хрест цісаря Франца Йовжки не дуже файно паруються.

— Може червена звізда і імператорський хрест і не любляться межи собою, зато випозірують єден коло другого дуже впечатляюще, — прорік, як завжди мудро, дід Соломон. — Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! — дід перехрестився.

Повагавшись, баба почепила мені на сорочку під ленінською зіркою цісарський хрест. І я постав у всій красі — такий собі гібрид Сов’єтського Союзу і Австро-Угорської імперії.

…Перед директорськими дверима баба, як істинна християнка, ревно осінилась хрестом, тремтячими руками постукала, і ми увійшли у кабінет. Уздрівши на порозі мене з бабою, директор такими очищами зміряв нас, ніби сповістили, що спалили храм Артеміди.

— Доброго вам здоровлічка, пане директоре! І вашим діткам щастя, і пані директорші многая і благая літ! — затарахкотіла, немов трофейний мотоцикл, Фіскарошка.

І так зігнулась у поклон, що, бачилось, зараз почне здмухувати із директорських черевиків пилюку.

— Які це вітри задули вас до нас? — запитав не вельми ласкаво директор Павло Слов’янин.

— Знаєте, пане директоре, йшли ми з Митьком маленько до куми Гітлєрки, то, думаємо, заєдно провідаємо і вас… здоровлічка пожелаємо, — не кліпнувши, солодко брехала баба.

— О, та дякую! Я саме сиджу, чорти в ребра колють — спасу нема, зараз дух із тіла вилетить. А тут ви мені здоровл’ячко принесли, — їдко промовив Сусанін.

— Йой, пане професоре, та не сміхуйтеся над худобними людьми, — схилила смиренно голову на праве плече Фіскарошка. — Аби лем вас всьо життя так родні діти любили, як ми честуємо.