Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Далі, аби доказати свою майстерність, взявся підремонтувати хлів. Дещо ліньки було підкріпити, дещо призабув — і дах на хліву повністю завалився. Щастя, що це весною сталося, а то взимку вся худоба би задубіла… І посипалось: одне невезіння лізло на друге, менша біда тягла більшу… А край усьому поклав мій невинний, дитячий, сказати б — «глибоко люблячий» синівський жарт.
Я завжди обожнював свого батька, мав до нього стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вдавався до милих, як на мою думку, жартів.
…Одного ранку, коли мої нянько ще нестерпно хропіли, прив’язав їх ногу за бильце ліжка, а у привідкритий рот сипонув трішки тютюну із сіллю. Повторюю, діялось це не підло, а із любові, яка вщерть наповнювала мене і аж хлюпала через вуха…
Звісна річ, мої нянько, як втягнули у себе із хропом сатанинської суміші, ледь груди не розірвали. Зайшлися таким диким кашлем, що, бачилось, шибки повилітають. Далі, як підкинулись, схопились, мов ошпарений, із ліжка. Але ж нога прив’язана! І кляте ліжко перекинулось, поховавши під собою божевільного від жаху і кашлю нянька.
Що діялось далі — не розповідатиму. Такі методи виховання, що вчинені були зі мною відтак, категорично не сприймаю. Але того ж таки дня мої нянько, як би тепер написали, зібрали родинну прес-конференцію і зробили дідові Соломонові і бабі Фіскарошці протестну заяву:
— Якшто ви, мамо і няню, рахуєте, що цей збийвіч, — нянько із, м’яко кажучи, великою нелюбов’ю глянули на мене. — Якшто ви рахуєте, що цей рогатий осел — великий подарок небес, то ним треба ділитись чесно із ближніми… А по сьому робіть, што хочете, але женіть його до школи!
Мої нянько так і сказали — женіть! Не повести за ручку, не умовити піти, а — нагнати. Ніби я — скотина якась немита і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.
Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгоспну контору перед приїздом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську зірку із безсмертним ликом юного вождя пролетаріату Леніна і почепила на сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, перевели у піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і пов’язала на шиї галстук.
— На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонерський галстук?! — запротестував я.
— Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичєськи грамотним, — заспокоїла Фіскарошка. — Я думаю, сесе директор школи оцінить!
Почувши бабині роздуми про мій «політичеський імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.
— Почепи лем його, Марько, під Леніном, — простягнув бойову нагороду Соломон.
Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо дідової пропозиції: мовляв ленінська звізда і хрест цісаря Франца Йовжки не дуже файно паруються.
— Може червена звізда і імператорський хрест і не любляться межи собою, зато випозірують єден коло другого дуже впечатляюще, — прорік, як завжди мудро, дід Соломон. — Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! — дід перехрестився.
Повагавшись, баба почепила мені на сорочку під ленінською зіркою цісарський хрест. І я постав у всій красі — такий собі гібрид Сов’єтського Союзу і Австро-Угорської імперії.
…Перед директорськими дверима баба, як істинна християнка, ревно осінилась хрестом, тремтячими руками постукала, і ми увійшли у кабінет. Уздрівши на порозі мене з бабою, директор такими очищами зміряв нас, ніби сповістили, що спалили храм Артеміди.
— Доброго вам здоровлічка, пане директоре! І вашим діткам щастя, і пані директорші многая і благая літ! — затарахкотіла, немов трофейний мотоцикл, Фіскарошка.
І так зігнулась у поклон, що, бачилось, зараз почне здмухувати із директорських черевиків пилюку.
— Які це вітри задули вас до нас? — запитав не вельми ласкаво директор Павло Слов’янин.
— Знаєте, пане директоре, йшли ми з Митьком маленько до куми Гітлєрки, то, думаємо, заєдно провідаємо і вас… здоровлічка пожелаємо, — не кліпнувши, солодко брехала баба.
— О, та дякую! Я саме сиджу, чорти в ребра колють — спасу нема, зараз дух із тіла вилетить. А тут ви мені здоровл’ячко принесли, — їдко промовив Сусанін.
— Йой, пане професоре, та не сміхуйтеся над худобними людьми, — схилила смиренно голову на праве плече Фіскарошка. — Аби лем вас всьо життя так родні діти любили, як ми честуємо.