Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Но добре… добре… не плачте, — мовив, поправляючи комірець. — Я нічого не маю проти… я прощаю… Але щоб по справедливості, хай далі вирішує, як бути, класний керівник Іштван Яношович Фийса…

— Дайте, най вас малінько поцюлюю, — кинулася із розкритими обіймами баба до директора.

Той щасливо встиг відскочити й уникнути полум’яних обіймів і цілунків Фіскарошки.

— Ідіть!.. Ідіть!.. Ідіть і більше не грішіть! — загороджував себе руками Сусанін.

— Но та красно дякуємо, пане учителю! — зігнулась у поклоні Фіскарошка.

— Бабо, та будьте мало милосердними: якщо вивели мене із директора у професори, академіки, генерали, то вже не понижуйте до простого вчителя, — сказав жартівливо-образливо директор.

— То вшитко бабині балачки: ви для нас всьо ровно ще більший, як сам імператор Ференц Йовжка! — щиросердно відрізала долонею баба.

Розчулений добропорядністю директора, я теж не хотів лишатися в боргу і запропонував:

— Якщо хочете, я можу хоть тепер допомогти вашій тітці Розалії по ґаздівству — дров нарубати, сад почистити, подвір’я впорядкувати… Ви лем скажіть, що треба зробити?!

Сусанін подивився на мене такими очима, ніби я щойно свиснув його гаманець і якось неприродно-лагідно просичав до Фіскарошки:

— Богоньком прошу вас, дорога бабко, хапніть цього гаспида, забийте його в пазуху і так тікайте з ним, авби з-під п’ят іскри летіли! Бо, слава партії, я вже ситий поміччю вашого дорогого онука!

«Тьфі на тебе, яка в нас тверда і зла пам`ять!» — подумав зі злою іронією я.

…Ця не дуже весела історія трапилася весною. Саме о тій порі я ходив очумілий «цюлюванням» з Манею. Якось несучи черговий раз до Пітя десяток яєць в обмін на чоколяду для дами серця, біля крамниці здибався із директором.

— О, як добре, Митьку, що зустрів тебе! — невимовно зрадів Сусанін.

— Доброго вам дня! — чемно привітався я.

— Ти дуже зайнятий? — запитав директор.

— А-а-а-а… Роботи, як болота, усе повно, — мовив статечно я, підтримуючи у пазусі яйця. — Але коли що — для вас час усе знайдеться.

— Дуже добре! Тоді я би тебе попросив піти у Мукачево до моєї тітки Розалії. Треба город під квіття і зеленину перекопати.

Директор дав адресу: тітка жила неподалік Мукачівського замку. Сусанін пообіцяв під вечір навіть приїхати і привезти мене додому на велосипеді. А окрім того ще й карбованця гарантував за совісну роботу. У мене од радості аж голова закрутилася і я так рвонув з місця, що аж паленим запахло.

«…Вірте, але щиро вірте і воздасться вам по вірі вашій», — любила завжди повторювати баба Фіскарошка. І я завжди щиро вірив і вірю у Боже Провидіння. Як і в те, про що теж постійно втовкмачувала мені у голову Фіскарошка: кожною людиною керують дві сили — світла і темна. Світла в образі ангела сидить на однім плечі, а темна у рогатій подобі — на другому. Зізнатися чесно, мій ангелик, видно, був дуже добрий, толерантний, всетерпеливий і тому вельми рідко міг протистояти нахабному рогатому нечестивцю. Он і тепер: щойно я увійшов у двір директорської тітки, як ангелик спрямував мій погляд уверх. Під стріхою дерев’яного сараю висів голуб’ятник, на якому, наче ангелики, мирно вуркотіли білосніжні птахи. Через ці символи миру я був завжди у стані війни із навколишнім світом: голубів я обожнював і не пропускав можливості, аби ними не помилуватися, а коли нагода — обміняти, а то… й поцупити.