Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Перші удари партійного всевладдя упали на український радянський уряд. Оскільки X. Раковський ще з дореволюційних часів був другом Троцького, а потім постійно виступав проти централістських тенденцій у партії, за федералістський статус України в складі СРСР, він першим став жертвою партійної диктатури — був зміщений з посади голови українського уряду і відісланий на дипломатичну роботу до Великобританії, а згодом — знищений. В уряді його замінив Влас Чубар. В усіх державних органах в Україні розпочалася чистка кадрів.
А щоб ніхто з українських партійців не міг заперечувати новому генеральному секретареві РКП(б) Сталіну і підвладним йому чиновникам, було влаштовано кілька показових судово–партійних справ. Так був звільнений з посади наркома внутрішніх справ І. Ніколаєнко, який вголос наважився підтримати у свій час на посаду генсека Троцького — замість Сталіна. Він був звинувачений у тому, що нібито з’явився десь на вулиці в нетверезому стані та ще й влаштував якийсь бешкет у відділенні міліції. Його кар’єра закінчилась назавжди. Цей урок новоявленого генсека показав усім державним і партійним керівникам, що чекає кожного з них, коли вони будуть у чомусь суперечити вищому керівництву.
В Україні розпочався наступ партійної диктатури на все економічне, політично–партійне й державне життя.
1925 року російська компартія, що тепер керувала всім СРСР, змінює назву РКП(б) і стала називатись Всесоюзною Комуністичною партією більшовиків — ВКП(б). Нові державно–партійні перемоги її були закріплені законодавчо. 26 січня 1924 р. на II Всесоюзному з’їзді Рад було затверджено першу Конституцію Радянського Союзу. Вона закріпила панівне становище союзних державних і партійних установ у всьому житті радянських республік.
Цікаво відзначити, що цією Конституцією декларувалося право виходу будь–якої радянської республіки із Союзу. І це в роки існування радянської влади постійно підкреслювалося більшовицькою пропагандою. Та насправді ця теза була звичайним міфом. Сутність полягає в тому, що в цій Конституції не було подано механізму такого виходу. Через те так званий союз радянських республік фактично являв собою жорстко централізовану унітарну державу, де були ліквідовані суверенітети всіх радянських республік, а ідея федерації перетворена у фікцію. Зрештою, була здійснена теоретична теза Леніна, яку він висунув на початку 20–х років: федерація — це шлях до централізації. Двадцяті роки принесли, проте, й дещо позитивне в розвиток української національної ідеї та культури.
Українці на великій етнічній території відчули на певний час волю, коли у вогні революції 1917–1920 рр. був знищений соціальний та національний визиск самодержавства і великої імперської нації. Почався бурхливий процес культурно–національного відродження. Це сприяло утвердженню українців як самобутньої державницької спільноти. Особливо посилився цей процес у роки політики “коренізації” (1923–1927).
Справа в тому, що в усіх партійних структурах в Україні переважала партійна еліта, російська за походженням. Як свідчать відомості сучасних досліджень, в українській компартії був 61 відсоток росіян і 20 відсотків українців, 11,4 — євреїв, 2,6 — поляків. Першими секретарями ЦК КП(б)У обирались, як правило, неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор. 1923 р. питома вага українців у партійних органах не перевищувала 35 відсотків, а у вищих органах становила всього 12 відсотків. Але більшовики усвідомлювали: для того щоб закріпитися–укорінитися в національних республіках, їм потрібно розмовляти з місцевим населенням його мовою, створити слухняні місцеві партійні кадри. 3відси й випливло рішення ХІІ з’їзду РКП (б) (1923) про політику “коренізації” в національних республіках. А це сприяло, попри сподівання партійних вождів, стрімкому злету національних культур, у тому числі й в Україні, де цю політику “коренізації”, або українізації — очолив новоприсланий із Москви перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович, який навіть сам узявся за вивчення української мови.
Наслідки цієї політики були досить відчутними.
1927 року 70 відсотків урядових установ вели свої справи українською мовою, у 80 відсотках загальноосвітніх закладів навчання відбувалось українською мовою, 97 відсотків дітей навчалися в українських школах, 87 відсотків газет видавалося українською мовою, українська інтелігенція створила низку громадських організацій, зокрема й письменницьких, які відігравали величезну роль у суспільному житті республіки. Відбувався процес відродження української нації, що, безумовно, породжувало питання про її суверенітет. Це злякало центр.