Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Частина українських комуністів у 20–х роках відкрито виступала проти встановлення монопольного правління більшовицької партії, проти того, що вона відновлює більшовицько–радянську Росію в межах царської Російської імперії. Вони вважали, що злиття України з Росією, про яке дбали більшовики, є небезпечним експериментом, який “не продиктований абсолютно нічим реальним”. А голова уряду радянської України ще 1923 року відкрито виступив — і це після створення СРСР — проти диктату московського центру в галузі економіки й політичного життя, домагався для республіки більше прав у всіх галузях суспільної діяльності.

Ясна річ, подібна позиція національних лідерів дратувала центр, який при першій же можливості й розправився з ними.

У 30–х, як і на початку 20–х років, Україна приковувала пильну увагу більшовицького уряду, бо викликала почуття небезпеки своїм національно–культурним відродженням. Нова плеяда української інтелігенції відверто вимагала збільшення суверенітету України, що уособлювалось у політичному гаслі відомого українського письменника М. Хвильового: “Геть від Москви!”

У цій найбільшій радянській республіці селянство завжди було основою відродження національно–державницької свідомості та боротьби за державницьку незалежність. Тож у своїх працях Сталін небезпідставно розпочав постійно пов’язувати селянське питання з національним. Він бачив у селянстві — теж небезпідставно — найпершого ворога формули соціалізму та інтернаціоналізму в більшовицько–ленінсько–сталінському варіанті. Адже за теорією більшовиків, за соціалізму селянство мало зникнути так само, як і національність.