Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Темпи індустріалізації першої п’ятирічки були авантюрні, бо економічні можливості для цього прирівнювалися до нуля. Основним стимулом було моральне заохочення трудящих через організацію так званого соціалістичного змагання, яке і справді стало головним методом організації праці, якою керувала партія і підпорядковані їй профспілки. За перші п’ять років в Україні постали такі гіганти, як Дніпрогес, чимало нових шахт у Донбасі, які, проте, були недостатньо технічно оснащені; “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроспецсталь”; з’явилась трубопрокатна промисловість, кольорова металургія, кілька великих підприємств машинобудування: тракторний завод у Харкові, комбайновий — у Запоріжжі, паровозобудівний — у Луганську, машинобудівні заводи у Києві, Харкові, Кіровограді. Збільшився майже удвічі склад робітничого класу, що формувався з українських селян. Зросла кількість жінок у ньому. Але незважаючи на те що офіційно було оголошено про дострокове виконання п’ятирічного плану, фактично він був не виконаний з більшості позицій. У легкій, харчовій, хімічній промисловості не було досягнуто навіть довоєнного рівня. 40 відсотків капіталовкладень було вкладено в незавершене будівництво.
Директивне планування показало свою силу в економіці командного типу. Проте не вдалося вийти за межі “стихії ринку” і побудувати економіку без товарно–грошових відносин. Найбільших же збитків зазнало українське селянство, яке противилось шаленому податковому й ціновому тиску через постійну потребу коштів на індустріалізацію. В 1929 р. XVI партконференція ВКП(б) проголосила курс на суцільну колективізацію, яка ставила завданням ліквідацію багатоукладності в економіці; водночас пролетаризація села давала для промислового будівництва потрібні кошти, сировину і робочі руки.
Історики й сучасники засвідчують, що декретування Сталіним терористичних методів усуспільнення землі та викачування з села хліба та грошей, репресії проти них викликали глухий, але відчутний опір селянства процесові колективізації. Вони стверджують, що в перший період по всій Україні спалахували стихійні повстання, бунти (зокрема, дуже поширені так звані бабські бунти). Недаремно Сталін аж через сім років визнав, що “це був один із найнебезпечніших періодів у житті нашої партії”. В тому ж таки “Короткому курсі історії ВКП(б)” він стверджує, що з лютого 1930 р. “з’явилися небезпечні ознаки серйозного невдоволення селянства. Подекуди куркулям та їхнім агентам вдалося навіть підбити селян на прямі антирадянські виступи”.
Це було справді. На всю Україну стала відомою справа насильницької колективізації, яку проводили місцеві більшовики у селі Драбовому, на Полтавщині. У відповідь на масові скарги селян про насильницьке відбирання землі і хліба відбувся показовий судовий процес над районним керівництвом, що довело село до голоду. Керівники були засуджені до 2–3 років ув’язнення. Але селяни продовжували голодувати.
Колективізація всюди супроводжувалася жорстокими методами. Уже з 1929 р. обмолочений хліб прямо з токів вивозився до державних комор. У селян вилучали зброю, яка подекуди залишалася після громадянської війни, придушували будь–які спроби утворити селянські спілки та інші громадські організації.
Одна із партійних постанов 1930 року “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” визначала термін колективізації в один рік.
Справою колективізації керували трійки — секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник ДПУ. Всі, хто їм противився, зараховували до “куркулів”, тобто до “ворогів народу”. Для того, щоб роз’єднати село на бідних і багатих та протиставити їх один одному, був застосований принцип “самообкладання”. Селяни мусили самі ділити між собою спільний податок хлібозаготівлі на село. Хто не виконував — штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, який треба було здати, а майно пускали в розпродаж. Щоб стимулювати бідноту, частина штрафу йшла на фонд кооперування. Непокірних селян ділили на три категорії: “учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів”, яких відсилали в концтабори або до в’язниць; “менш активних” вивозили з сім’ями на північ; третім, що не чинили опору, надавали земельні ділянки.
Цікаво, що спеціальною постановою визначалася навіть кількість дворів, які треба було виділити для цих категорій: до першої категорії — 52 тис., 112 тис.— до другої категорії. Така була розкладка на людей, яких треба було знищити або зламати.
Цей план “розкуркулення” був, звичайно, “перевиконаний” уже за перший рік колективізації. 1934 року секретар ЦК Компартії України П. Постишев повідомив, що під час колективізації було “розкуркулено” близько 200 тис. господарств. Селян–одноосібників обкладали величезними податками, а колгоспники мали пільги.