Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Тому в часи інтервенцій більшовицьких військ на територію України, лідери більшовиків створювали тут свої органи влади, перебирали до своїх рук керівництво економікою, надрами, залізницями і т. д.
Комуністична партія України, яка була створена під безпосереднім керівництвом Леніна, мала стати і стала інструментом повного підпорядкування України більшовицькому центру Росії.
Перший етап підпорядкування проходив у 1919–1920 рр., коли був створений “військово–політичний союз” радянських республік.
Другий етап (1920–1922) формував так звану договірну федерацію, що поступово підпорядковував Україну Росії.
Третій етап після створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік почав процес ліквідації дозволеного суверенітету України (1922–1925) Цей процес відбився в численних партійних рішеннях і постановах, що зобов’язували українських більшовиків боротися за приєднання України до Росії як провінції чи району. Варто, проте, відзначити, що такі свої прагнення російські більшовицькі вожді намагалися замаскувати, заявляючи, що ідея об’єднання є волевиявленням усіх трудящих національних окраїн Росії.
Ще в квітні 1919 р. ЦК РКП(б) у секретному протоколі постановив: “Запропонувати ЦК КП(б)У поставити на обговорення питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути проведене злиття України з Радянською Росією”. І це говорилося в той час, коли офіційно в тому ж 1919 р., у грудні, у постанові VII Всеросійської партконференції заявлялось про те, що “РКП(б) стоїть на позиції визнання незалежності УСРР”, а в грудні ж 1920 р. при підписанні “союзного робітничо–селянського договору” з X. Раковським, главою українського уряду, говорилося про незалежність і суверенітет України.
На початок 20–х років склалися сприятливі умови для об’єднання колишніх національних регіонів імперії під егідою більшовиків Росії. Російська більшовицька партія уже була повним господарем у національних республіках, уряд Леніна фактично керував радянськими урядами всіх новостворених радянських республік. А програма партії, затверджена VIII з’їздом РКП(б), ставила завдання створити федерацію радянських держав як перший етап до нової державної єдності, в якій провідне місце посяде Росія.
Відомо, що в роки громадянської війни центральний уряд у Москві вдався до ряду бутафорних заходів, аби продемонструвати насправді неіснуючу спільність українських та російських дій. Зокрема це виявилось у створенні української Червоної Армії в нейтральній зоні, визначеній Брестським миром; в організації так званого українського фронту, спрямованого проти УНР і Директорії у січні 1919 р., у створенні маріонеткових українських радянських урядів тощо. І одразу ж усі ці утворення потрапляли в підпорядкування московського більшовицького центру. 1919 року в Україні був навіть ліквідований наркомат із військових справ. Певна річ, московський більшовицький уряд небезпідставно боявся існування в Україні навіть підконтрольних собі українських військових формувань.
Влітку 1919 року кілька радянських республік, де влада повністю була в руках більшовиків, створили під егідою Росії так званий військово–політичний союз, об’єднавши військові сили, головні галузі народного господарства і промисловості, залізничне господарство, фінанси і справи праці. У цей союз увійшли Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Крим. Усе державне життя цих республік опинилося під управлінням центрального московського уряду. Це був перший етап до нового повернення Росії її колишніх інонаціональних територій, завойованих ще в царські часи. За початковим задумом планувалось, що ці республіки могли мати автономний статус в РСФСР, що було першим кроком на шляху створення унітарної держави.
Проти цієї форми об’єднання, яку запропонувала комісія на чолі з Л. Каменєвим, тоді виступив глава українського уряду X. Раковський, який наполягав на федеративному принципі об’єднання. Це мало б надати радянським республікам більше політичної та економічної самостійності. Але центр не погоджувався з цією пропозицією, бо стояв цілком на централізаторських позиціях.
Українські радянські представники — всі, звичайно, підпорядковані партійному центру, далі й не наполягали. Ідея ж створення української незалежної державності далі вже навіть не піднімалася. Як знаємо, вона й не була притаманною українським соціалістичним партіям і в епоху Центральної Ради і тому в цілому не закоренилася у свідомості українського істеблішменту — політично свідомої частини суспільства. Українські соціалісти і комуністи, виховані на спільних соціалістично–марксистських традиціях разом із російськими соціалістами, в основному натискували на федералістські концепції. Основними для них були не національні державницькі ідеї, а соціальні, які панували в усій російській демократії, яка вважала, що головне — це соціально–економічна рівність, тому потрібно вирішити в першу чергу соціальні проблеми: усуспільнити засоби виробництва і розподілити серед трудящих матеріальні блага. Тоді всі інші питання, у тому числі й національні, і культурні будуть вирішені самі по собі.