Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Таким чином національна державницька ідея була вилучена із свідомості більшої частини українських компартійців, які розділились на два табори — український і російський, оскільки в середовищі російської більшовицької партії було чимало українців за походженням — це і Ю. Коцюбинський, і В. Примаков та ін. Вони не поширювали серед народних мас ідеї саме української держави. Натомість енергійно культивувалась ідея боротьби з експлуататорами, розгортання класової боротьби з буржуями, куркулями тощо.
Українські соціалісти до того ж вважали, що в їхньому соціалістичному середовищі не може бути ворогів, адже їх усіх об’єднувала велика ідея соціальної революції і побудови соціалістичного рівноправного суспільства. І цей момент робив їх ще більшими романтиками та ідеалістами, що давало ґрунт для використання їхньої довірливості в підступній демагогії про рівність і рівноправність народів, яка прикривала централістичну шовіністичну сутність російського більшовизму. Від них постійно вимагалося доводити, хто був більшим революціонером, а хто — меншим, їх постійно навчали, кого треба слухати і кому треба підпорядковуватися. Це відкривало більшовикам, які були налаштовані проімперськи, державницьки, можливість постійно, за будь–яких обставин звинувачувати українських соціалістів у буржуазному націоналізмі і тим самим змушувати їх постійно виправдовуватися, доводити, що вони — такі ж рівноправні соціалісти, як і їхні колеги, що вони — теж справжні революціонери, бо виступають за соціальну рівність тощо. Через те кожен натяк на розширення національних прав українського народу і української держави з боку українських представників зустрічав організований і жорстокий опір центральних більшовицьких інституцій, звичайно ж, і звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі”, що дорівнювало звинуваченню у зраді справи революції.
Отже, українські соціалісти переоцінили інтернаціоналістські гасла російських більшовицьких лідерів, недооцінили живучості й агресивності імперської російської національної ідеї, яка тепер виступала під виглядом інтернаціоналізму.
Значна частина російських соціалістів, з яких сформувалась більшовицька партійна течія, була вихована на централістичних традиціях російської демократичної думки. Прийшовши до влади, вони, природно, сприймали гасла інтернаціоналізму як давно відому і рідну їм ідею російського суспільства — “єдіной і нєдєлімой Росії”, яка тепер виступала під ленінським гаслом “зближення і злиття націй”. Все це спричинилося до того, що більшовицький уряд Леніна органічно не сприймав ідей федерації радянських республік, хоча сам вождь інколи вдавався до цієї риторики.
Але політичне життя змусило більшовицький центр у 1920 р. використати цей термін при створенні нової форми договору, яку позірно називали “договірною федерацією”. Це був так званий союзний робітничо–селянський договір, ініціаторами якого були Ленін і Чичерін. Від імені України його підписав як голова уряду Раковський. За цим договором центральним наркоматам Росії повністю підпорядковувалися військово–морські справи України, зовнішня торгівля, фінанси, а через рік були підпорядковані металургія, залізниці, зв’язок. На територію України були поширені земельний та інші кодекси Російської федерації. Згодом потрапили під керівництво російського уряду всі галузі української економіки та банківської системи.
Крім спільних чи об’єднаних наркоматів, що діяли в Москві, були ще республіканські. Але до кожного з них були приставлені від центральних наркоматів спеціальні “уповноважені” в уряді України. Фактично керували республіканськими наркоматами Всеросійські з’їзди Рад і ЦВК та уповноважені центру.
Договір 1920 року було підписано 28 грудня, і в той же день його ратифікував VIII Всеросійський з’їзд Рад. І лише 2 березня 1921 р. він був заднім числом ратифікований V Всеукраїнським з’їздом Рад. Подібні угоди радянська Росія уклала з усіма радянськими республіками, де в національних регіонах колишньої імперії закріпились більшовики, і в такий спосіб підпорядкували їх своїм власним інтересам — економічним та політичним. Таким чином більшовицький центр узяв курс на створення жорсткої централізованої російської держави, яка повністю утвердилась на колишніх просторах Російської імперії.