Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Уже з 1925 р. розпочинається гоніння на окремих українських політичних лідерів. Наприкінці 20–х років проводиться ряд політичних судових процесів, які фабрикувалися ДПУ і які, як правило, звинувачували українських діячів у створенні таємних антирадянських організацій, змушували заарештованих під тортурами визнавати себе винними і тим самим дискредитувати усіх, хто стояв на позиціях українства. Першим таким політичним процесом був процес так званої Спілки визволення України (СВУ), за яким було засуджено 45 видатних українських вчених і громадських діячів, серед них колишні діячі Української Народної Республіки Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Володимир Чехівський та ін. Цей процес почав в Україні серію подібних процесів проти “буржуазних націоналістів”, які відкрили епоху великого терору в 30–х роках. Це був кінець українізації і кінець будь–яким спробам домогтися розширення державницьких прав України.
1925 року IX Всеукраїнський з’їзд Рад вносить деякі зміни в чинну українську Конституцію. Зокрема, віднині Україна ставала складовою частиною єдиної союзної держави. Верховна влада в Україні належала — формально — Всеукраїнському з’їздові Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському ЦВК. Рада Народних Комісарів — уряд радянської України — перетворюється в розпорядчий орган московських урядових структур. Стверджувалось, що на території України всі постанови союзних органів є обов’язковими для виконання. В українських об’єднаних наркоматах і в уряді закріплялися представники Москви — уповноважені наглядачі союзних наркоматів. Державний апарат України став складовою частиною державного апарату СРСР.
Цей видозмінений проект української конституції був схвалений у травні 1929 р. XI Всеукраїнським з’їздом Рад. Тут вперше визначалися виборчі права громадян та бюджет України.
Українська РСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян. Тобто, ця держава оголошувалася класовою організацією, де не всі верстви населення були рівноправними: поза правами громадянства залишалась інтелігенція, заможні селяни, дрібні підприємці та ін.
Проголошені в конституції права українського народу на територіальне верховенство, на утворення власних органів влади, на прийняття своєї конституції тощо мали тільки декларативний характер.
Господарем в Україні був не народ, не українські органи радянської влади, а центральні державні і партійні органи в Москві. Зрощення органів правлячої партії і державних органів влади було характерною рисою тоталітарної системи. На 1929 р. Україна остаточно втратила свій державницький суверенітет. Вона не могла розпоряджатись власними ресурсами, фінансами, промисловістю і сільським господарством. У республіці встановився режим тиранічного єдиновладдя партії. Особиста диктатура Сталіна, поєднана з монолітною партійною організацією, створила особливий різновид державного існування — тоталітаризм. У країні почався перехід до “революції зверху”.
Українська державність драматичної доби 30–х років
Натиск сталінської диктатури
Епоха 20–х років у державницькому житті України пройшла під гаслами боротьби двох теоретичних суспільних течій: революція 1917–1920 рр. розбудила, з одного боку, національно–визвольне відродження, а з іншого — вивела на терени суспільного життя централістично–імперську ідеологію, історично притаманну російському суспільному рухові, зокрема народовольцям, ще з XIX ст. Це трапилось тому, що російський соціал–демократичний рух народився в їхньому середовищі, і був позначений усіма родимими плямами свого попередника.
Визвольна боротьба епохи 1917–1920 рр. знаменувала, з одного боку, в утворення національних республік, повернення ідеї федеративного влаштування в міждержавних стосунках, зростання нової плеяди національної інтелігенції, що була носієм ідей демократичних прав і свобод. А з іншого боку — цій національно–демократичній течії жорстко протистояла імперсько–централістична суспільна тенденція, яка оволоділа повністю російською соціал–демократією, зокрема більшовицькою партією, і стала гласною та негласною доктриною більшовицьких лідерів, що тепер виступала як інтернаціоналізм, єдина міжнародна соціалістична республіка тощо. Для них була неприпустимою ідея національної рівності й державності інших народів; лейтмотивом і сутністю їхніх державницьких концепцій була побудова інтернаціональної держави, що означало відродження ідеї “єдіной і нєдєлімой” Російської імперської держави, під пануванням російської нації та її еліти на чолі із своєю партією.