Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Уже з 1925 р. розпочинається гоніння на окремих українських політичних лідерів. Наприкінці 20–х років проводиться ряд політичних судових процесів, які фабрикувалися ДПУ і які, як правило, звинувачували українських діячів у створенні таємних антирадянських організацій, змушували заарештованих під тортурами визнавати себе винними і тим самим дискредитувати усіх, хто стояв на позиціях українства. Першим таким політичним процесом був процес так званої Спілки визволення України (СВУ), за яким було засуджено 45 видатних українських вчених і громадських діячів, серед них колишні діячі Української Народної Республіки Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Володимир Чехівський та ін. Цей процес почав в Україні серію подібних процесів проти “буржуазних націоналістів”, які відкрили епоху великого терору в 30–х роках. Це був кінець українізації і кінець будь–яким спробам домогтися розширення державницьких прав України.

1925 року IX Всеукраїнський з’їзд Рад вносить деякі зміни в чинну українську Конституцію. Зокрема, віднині Україна ставала складовою частиною єдиної союзної держави. Верховна влада в Україні належала — формально — Всеукраїнському з’їздові Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському ЦВК. Рада Народних Комісарів — уряд радянської України — перетворюється в розпорядчий орган московських урядових структур. Стверджувалось, що на території України всі постанови союзних органів є обов’язковими для виконання. В українських об’єднаних наркоматах і в уряді закріплялися представники Москви — уповноважені наглядачі союзних наркоматів. Державний апарат України став складовою частиною державного апарату СРСР.