Людолови Том 1

— Що ж ти подаруєш шейхові? — спитав здивований Магомет.

— Я одружу його з моєю дочкою Рухіє, - відповів Алі. Справили весілля коштом Магомета. Три дні й три ночі тривало весілля. Першого дня зарізали гостям тридцять три барани, другого — тридцять три козли і тpeтьoго — тридцять три воли.

Після весілля прийшов наречений до пророка поцілувати йому руку і подякувати за все. Пророк повів його до кухні, показав шкури зарізаних тварин і сказав:

— Дарую тобі ці шкури. Уживай їх на свою користь.

Замислився шейх Махмут, що з ними робити, потім забрав шкури і довго нікому не показувався. Ніхто не знав, що він робив, а він вигадав, як вичинити шкури, пофарбував їх на жовтий, чорний, зелений та червоний кольори і, скрутивши десятками, приніс до пророка. Здивувалися всі, замилувалися роботою і навперейми вихваляли винахідника. А Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянсував її і витиснув на ній візерунки. І від цього шкура ще покращала.

— Він удосконалив нове ремество! — вигукнув хтось із присутніх.

А інші додали:

— Невже вони не гідні пештимала? [217]

І, взявши два пештимали, Магомет підперезав одним із них Алі, а другим — шейха Махмута.

З того часу вважають їх за пірів, тобто винахідників і патронів чинбарства, першого з усіх ремісництв. Але кожне ремество має свого піра, і щодня на ранковій молитві згадує цех його ім'я.

Ця легенда виникла давним-давно. Але й тепер можна її почути на Сході з уст улемів [218] та мулл по мечетях та кав'ярнях.

Всі цехи кожного міста об'єднуються в одне братство, на зразок монашеського ордену, з суворим статутом і безперечною покорою старшим. Братство має свою мечеть і свій монастир, так званий такіє.

На чолі братства стоїть духовна особа — нахип. Влада його необмежена. Його замісник зветься калфа-баші, або старший майстер. Джигіт-баші є голова підмайстрів, а чауш керує господарством братства. Для свят, урочистих походів, ревану та інших випадків обирають розпорядника, серчешме, а кожен цех має свого цехмістра, так званого уста-баші.

Майстри поділялися на хазяїв та робітників, але іноді були й артілі, де заробок розподілялося за віком і гідністю майстрів. Тоді нахип одержував три частки, тридцятирічні майстри — дві, двадцятирічні — півтори, підмайстри — по одній, а хлопчики й учні — чверть від частки.

Щоранку збиралися ремісники в мечеті, читали три сури корана, поминали всіх пірів і тільки вже тоді бралися до роботи.

Учні мусили шанувати майстрів над батька і матір, а усі без винятку — скорятися статутові.

При першій неслухняності уста-баші приводив непокірливого майстра на сходку, де його оголошували непутнім і на три дні позбавляли права роботи, забирали в нього інструмент, а потім знов викликали на сходку на каяття. Тоді накладали на нього штраф вартістю в один курбан [219] і віддавали гроші уста-баші на поминки пірів. Коли ж майстер удруге порушував статут — його викидали геть із цеху, як зачумілого, а майстрам забороняли мати будь-які справи з ним.