Людолови Том 1

Медже важко зітхнула. Хлопчик не помилявся. Тільки кохання до Ібрагіма подолало в ній жах перед владною та вередливою Сабіхою. Чимало разів бачила Медже її заплаканих та побитих невільниць і навіть дочок…

І довго не могла заснути Медже, думаючи про грізну свекруху, і вирішила про всяк випадок купити у Кайтмази ще один амулет.

Порожнів Чабан-Таш. Сірою смугою хмаринок-баранців бігли низенькі брудно-сірі вівці, а собаки-чабанки пильно доглядали, щоб жодна овечка не відокремилася, і гарчанням та гавканням гнали отару наперед. До осені не повернеться вона до аулу. Так і житимуть у горах чабани, збудувавши собі катрагу з соломи й хмизу, годуючись бринзою та молоком, каймаком та бараниною.

Горпина годинами сиділа на сонці, вишиваючи іджіари [211] і фередже. Щоб ніхто не довідався про її наміри, вона, за Олениною порадою, завжди вишивала дві однакові речі і одну продавала за викуп Коржа, а другу для себе з Нур'ялі або залишала в скрині нібито про чорний день. Так заощадила вона вже сто п'ятдесят грушів, чверть того, чого був вартий Корж. З радістю перелічувала вона свої гроші і ховала під кам'яним порогом у манюсінькому мідному глечику. На серці стало спокійно. Перед нею майоріла певна мета, а робота відхиляла від болючих думок, від копирсання в собі. І, прислухаючись до рухів дитини, вона знала, що наближається її визволення.

Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.

— Нема чого розповідати їм про наші справи, — підморгувала вона. — Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.

І, зв'язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.

— Остогидло мені тут, — говорила Горпина. — Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нac. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.

— Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, — і поїдемо.

А Нур'ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи, хоч і був Нур'ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур'ялі, що його робити з уловом.

— Чого вони до тебе присікалися? — допитувалася Горпина.

— Вони хочуть, щоб, крім цехових, нixтo не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.

— А хіба їм не все' дно, коли ти віддаси дешевше? Тобі ж це збиток, не їм.

— Так, коли покупців є багато. Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене з світу.

— Чого ж ти баришся?

— Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.