Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Спершись об огорожу, я поглянув на дім Мей Касахари, на вікно її кімнати. Однак її тут більше нема. Вона більше не вийде й не скаже: «Добрий день, Заводний Птаху!»
Пополудні одного страшно холодного дня, у середині лютого, я вирішив навідатися у ріелторську контору «Сетаґая Дайіті», що навпроти станції, про яку мені казав дядько. Відчинивши двері, я побачив усередині співробітницю, жінку середнього віку. Біля входу стояв ряд столів, але за ними ніхто не сидів — видно, усі маклери розійшлися у своїх справах. Посеред кімнати стояв великий газовий обігрівач, що випромінював яскраво-червоне тепло. У невеличкій приймальні у заглибині кімнати на дивані сидів невисокий дідок і захоплено читав газету. Коли я запитав жінку, чи можу побачити Ітікаву-сана, старий повернувся обличчям до мене й промовив:
— Ітікава — це я. Яка у вас справа?
Я назвав прізвище свого дядька й пояснив, що доводжуся йому племінником й тепер мешкаю в його домі.
— A-а, зрозуміло. Так ви племінник Цурути-сана? — сказав старий і, поклавши газету на стіл, зняв окуляри й запхав у кишеню. Потім окинув поглядом моє обличчя й зовнішність. Яке враження я справив на нього, я так і не зрозумів. — Заходьте, заходьте! Може, вип’єте чаю?
Я подякував і попросив не турбуватися, але старий чи то не дочув, чи то знехтував мої слова і звелів співробітниці приготувати чаю. Вона послухалась, і незабаром ми вдвох сиділи за столом у приймальні один навпроти одного й пили чай. Обігрівач вимкнули, й у кімнаті ставало прохолодніше. На стіні висіла докладна карта забудови тутешнього району з помітками олівцем і фломастером. Поряд — календар якогось банку з репродукцією відомої картини Ван Ґоґа з мостом.
— Як мається Цурута-сан? Ми давно з ним не бачилися, — ковтнувши чаю, запитав старий.
— Здається, з ним усе гаразд. Як завжди, зайнятий справами. А тому я рідко з ним зустрічаюся, — відповів я.
— Радий чути, що в нього все в порядку. Скільки ж це років минуло? Здається, ніби ми так давно з ним востаннє зустрічалися, — промовив старий. Потім добув з кишені піджака сигарету й, ніби прицілюючись, чиркнув сірником. — Це я порадив вашому дядькові придбати цей дім, а згодом довго опікувався здачею його в оренду різним людям. От добре, що Цурута-сан не байдикує.
Сам старий Ітікава, здається, не був дуже зайнятий. Напевне, уже наполовину відійшов від справ і з’являвся в конторі тільки заради давніх клієнтів.
— Як вам живеться в тому домі? Може, щось не так?
— Ні-ні, з домом усе гаразд, — відповів я.
Старий кивнув.
— Це добре. Дім і справді гарний. Трохи малий, але зручний для проживання. У всіх його попередніх мешканців життя складалося в ньому непогано. А у вас як?
— Так собі, нічого, — сказав я і подумав: «Принаймні живу». — Я оце навідався до вас, щоб запитати про одну річ. Бо, за словами дядька, ніхто так добре не обізнаний з нашим районом, як ви, Ітікава-сан.
Старий хихикнув.
— Хоч би що хто казав, таки обізнаний. Як-не-як майже сорок років займаюся тут нерухомістю.
— Я прийшов, щоб розпитати про дім Міявакі, що стояв за нашим. Там тепер будівельний майданчик.
— Гм-м, — промимрив старий і стиснув губи так, ніби нишпорив у закутках пам’яті. — Його продали в серпні минулого року. Вирішили юридичні питання — залагодили справу з боргами і правом власності — й виставили на продаж. Витратили на це багато часу. Купила його одна фірма для перепродажу. Дім розвалили, ділянку розрівняли. У домі ніхто довго не жив, тож якби його залишили, для продажу він не годився б. Покупець чужий. Ніхто з тутешніх людей його не купив би. Ви про цей дім що-небудь чули?
— Дядько розповідав дещо.
— Значить, розумієте, про що йдеться. Обізнана людина такого не купила б. Ми також, хоча якби знайшли необізнаного покупця, то перепродали б з вигодою для себе. Та обман покупця погано пахне. Ми такими оборудками не займаємося.
Я згідливо кивнув.
— Так яка ж фірма його купила?
Старий нахмурив брови, похитав головою, а потім назвав відому ріелторську компанію.
— Вони, напевне, нічого не розізнали. Побачили ділянку, дізналися про ціну й відразу купили. Подумали, що так просто наживуться. Та нічого не вийшло.
— Що? Досі не можуть знайти покупця?
— От-от мали продати, але не вдалося, — згорнувши руки на грудях, промовив старий. — Земля коштує недешево, і коли людина збирається купити її на все життя, то докладно про все розпитує. А навколо цієї ділянки стільки застережливих розмов… І жодної приємної. Якщо звичайна людина їх наслухається, то землю не купить. Бо тутешні загалом знають про ці розмови.