Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Як і колись, купивши в «Данкін Донатс» кави й пампушок, я вмостився на лавку на площі. Їв і розглядав обличчя перехожих. Завдяки цьому я потроху заспокоювався. Не знаю чому, але мені стало затишно, наче я знайшов у стіні підходящу для себе нішу. Як давно я не дивився на людей! І не тільки на людей. Упродовж останніх півроку я насправді майже ні на що не дивився. Випроставшись на лавці, я дивився на людей, на хмарочоси, на ясне весняне небо, що прозирало в просвітах хмар, на різнокольорові рекламні щити, на газету, залишену поблизу. З наближенням вечора я почав відчувати, ніби до навколишніх предметів потроху поверталися барви.
Наступного ранку я знову вирушив на електричці до Сіндзюку. Знову сів на ту ж лавку й узявся розглядати обличчя перехожих. Ополудні випив кави, з’їв пампушку. До вечірньої години пік сів в електричку й повернувся додому. Наступного дня повторив те ж саме. Як я і сподівався, нічого не відбулося. Нічого я не відкрив. Загадки так і залишалися загадками, запитання — запитаннями. Однак у мене з’явилося невиразне відчуття, ніби я потроху до чогось наближаюся. Стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, я власними очима міг упевнитися в цьому. Родимка ставала яскравішою, теплішою. «Вона живе», — подумав я одного разу. Живе так само, як і я.
Як і минулого літа, я щотижня, щодня повторював одне й те ж. По десятій вирушав на електричці на Сіндзюку, сідав на лавку на площі перед хмарочосом і цілісінький день, ні про що не думаючи, розглядав обличчя перехожих. Іноді, ні сіло ні впало, звуки реального життя навколо мене віддалялись і зникали. І тоді до моїх вух долинав тільки глибокий, тихий шум водяної течії. Я раптом пригадував Мальту Кано. Вона розповідала, що треба прислухатися до шуму води. Вода — її головна тема. Однак я не міг згадати, що ж вона конкретно розповідала. Не міг згадати її обличчя. Пам’ятав лише її червоний вініловий капелюшок. Чого це вона його завжди надівала?
Та помалу звуки повертались, і перед моїми очима знову виникали людські обличчя.
Пополудні восьмого дня мого перебування на Сіндзюку до мене озвалася жінка. Я тоді сидів з порожнім паперовим стаканчиком у руці й дивився в інший бік.
— Гей, послухайте!
Обернувшись, я побачив жінку середнього віку, з якою ми зустрілися минулого літа на цьому місці. За тих десять днів тільки вона тоді заговорила зі мною. Звичайно, я не сподівався знову її побачити, але почувши її голос, подумав, що така зустріч цілком природна.
Як і минулого разу, на ній був першокласний одяг. Вона вміла чудово одягатися. Темні окуляри в черепаховій оправі, блідо-синій жакет з накладними плечима, червона фланелева спідничка. Шовкова блузка, на комірі жакета маленька блискуча брошка тонкої роботи. Прості червоні туфлі на високих підборах, але на гроші, які вона на них витратила, можна було прожити кілька місяців. Порівняно з нею, як завжди, я мав страшно жалюгідний вигляд. Спортивна куртка, куплена того року, коли я вступив до університету, сірий трикотажний светр з розтягнутим коміром, потерті сині джинси й зношені тенісні тапочки, колись білі, а тепер невизначеного кольору.
Не звертаючи уваги на такий мій зовнішній вигляд, жінка сіла поруч, мовчки поклала ногу на ногу, відкрила сумочку й добула пачку «Virginia Slims». Як і минулого разу, запропонувала сигарету — я так само відмовився. Вона прикурила від золотої запальнички, завбільшки з гумку, потім зняла окуляри, поклала їх у нагрудну кишеню жакета й заглянула мені в очі — так, ніби шукала в неглибокому ставку впущену з рук монету. Наші погляди зустрілися. Її очі були дивні — глибокі, але без жодного виразу.
Вона ледь-ледь примружилась і сказала:
— Отже, ви повернулися.
Я кивнув.
Я дивився, як дим від її тонкої сигарети піднімався вгору й, гойдаючись під вітром, танув у повітрі. Жінка озирнулася навколо, ніби хотіла перевірити на власні очі, що я бачив, сидячи на лавці. Видно, ніщо її не зацікавило, і вона знову перевела свій погляд на мене. Довго розглядала мою пляму, очі, ніс, рот, потім знову пляму. Здається, якби могла, то оцінила б мене, як собаку на виставці: силоміць відкрила б рот, щоб перевірити зуби, заглянула б у вуха.
— Здається, мені потрібні гроші, — промовив я.
Жінка зробила коротку паузу й спитала:
— Скільки?
— Можливо, вистачило б вісімдесят мільйонів.