Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Та щоразу, коли я відчиняв шафу, я мимоволі згадував, що Куміко немає. Її одяг — порожня шкаралупа колишнього життя. Я добре уявляв собі Куміко в ньому, з кількома її речами пов’язувалися мої конкретні спогади. Іноді я ловив себе на тому, що сиджу на ліжку й тупо дивлюся на ряд її суконь, блузок і спідничок. А скільки так просидів, не знаю. Може, десять хвилин, а може — годину.
Інколи, дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як незнайомий чоловік роздягає Куміко. Як його руки стягують з неї сукню, як знімають білизну. Пестять груди, розсувають ноги. Я бачив перед собою її м’які груди, білі стегна, а на них — руки незнайомого чоловіка. Я не хотів про це думати, але мусив. Бо, напевне, усе це насправді відбувалося. Доводилося звикати до таких картин. Адже я не міг відсунути реальності кудись подалі від себе.
На початку жовтня помер дядько Нобору Ватая — депутат нижньої палати парламенту від префектури Нііґата. Після опівночі, перебуваючи в міській лікарні, він зазнав серцевого нападу й, незважаючи на всі зусилля лікарів, удосвіта вже був мертвим. Його смерті очікували, й оскільки незабаром мали відбутися загальні парламентські вибори, то прихильники покійного депутата надзвичайно швидко відреагували — давня домовленість про успадкування виборчого округу дядька племінником стала реальністю. Виборчий штаб покійного депутата працював ефективно й здавна вважався фортецею консервативної партії. Перемозі Нобору Ватая на виборах могли перешкодити хіба що якісь незвичайні обставини. Про ці події я прочитав у газеті, побувавши в бібліотеці, й відразу подумав, що невдовзі за новими клопотами родина Ватая не матиме часу думати про наше з Куміко розлучення.
Навесні наступного року парламент розпустили й призначили нові вибори. Як і передбачалося, Нобору Ватая з великим відривом переміг кандидата від опозиційної партії. За перебігом його виборчої кампанії — від висунення кандидатури до підрахунку голосів — я стежив, читаючи в бібліотеці газети, але успіх Нобору Ватая майже не викликав у мене емоцій. Мені здалося, ніби все було заздалегідь вирішено, а реальність лише переконливо підтвердила задумане.
Синювата пляма на обличчі не ставала ні більшою, ні меншою. Не пекла й не боліла. І я потроху почав забувати про неї — перестав надівати окуляри й насувати на очі кепку для маскування. Згадував про неї, коли, виходячи за покупками, помічав, як зустрічні люди позирали на моє обличчя або відверталися вбік, але, звикнувши, особливо цим не переймався. Моя пляма не завдавала нікому клопоту. Щоранку, коли я мився і голився, я пильно її розглядав, але жодних змін не помічав. І її розмір, і колір, і форма залишалися однаковими.
На раптову появу на моєму обличчі плями звернули увагу лише кілька людей, а саме — четверо: власник пристанційної хімчистки, перукар, в якого я стригся, продавець із винної крамнички Омура й знайома бібліотекарка. Тільки вони. На їхні запитання я з розгубленим виразом обличчя небагатослівно відповідав, що потрапив у невеличку аварію. Вони більше не допитувалися, а тільки, ніби виправдовуючись, співчутливо охали.
Мені здавалося, що з кожним днем я все більше віддаляюся від самого себе. Коли довго розглядав свою руку, іноді мав враження, ніби дивлюся крізь неї. Майже ні з ким не розмовляв. Ніхто мені не присилав листів і не дзвонив по телефону. У поштовій скриньці знаходив тільки рахунки за комунальні послуги і всяку рекламу — здебільшого каталоги дизайну й моди з фотографіями суконь, блузок і спідничок весняного сезону. Хоча зима видалася холодною, я іноді навіть забував вмикати опалення. Бо не міг зрозуміти, холод у кімнаті чи в мені. Запалював грубку лише після того, як, поглянувши на термометр, переконувався, що справді холодно, та хоч скільки кімната нагрівалася, тепліше не ставало.
Інколи, як і влітку, я перелазив через огорожу в саду й звивистою доріжкою доходив до місця, де раніше стояв порожній дім Міявакі. У короткому пальті й шарфі, намотаному до підборіддя, я ступав по сухій зимовій траві. Крижаний вітер уривчасто гудів в електричних дротах. Дім Міявакі повністю розвалили, а навколо поставили високий дощаний паркан. Через щілини я зазирав на ділянку, але там не було на що дивитися. Не залишилося нічого — ні дому, ні плиток стежки, ні колодязя, ні дерев, ні телеантени, ні статуї птаха. Крім плоского шматка чорної, щільно утрамбованої гусеницями бульдозера землі, з якої подекуди стирчали купки бур’яну. Я не міг повірити, що раніше тут був глибокий колодязь і я спускався в нього до самого дна.