Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
І все-таки хотілося б знати, хто купив цей дім і з якою метою цей «пан X» його використовує. Загадка стає дедалі складнішою.
3
Заводний Птах узимку
Відколи скінчилося те дивне літо й до самої зими в моєму житті не сталося нічого, що можна було б назвати зміною. Дні починалися тихо й так само закінчувалися. У вересні часто йшов дощ, а в листопаді видалося кілька теплих днів, що аж тіло вкривалося потом. Та, якщо не брати до уваги погоди, дні майже не відрізнялися один від одного. Я намагався зосередитись на реальному й корисному — майже щодня довго плавав у муніципальному басейні, прогулювався, тричі на день готував їжу.
Та незважаючи на все це, я іноді відчував, як самотність різко коле в саме серце. Здавалось, ніби навіть вода, яку я пив, і повітря, яким дихав, містять довгі гострі голки, а краї сторінок книжки в моїх руках загрозливо виблискували, немов тонкі леза бритви. О четвертій годині серед ранкового безгоміння можна було чути, як самотність усе глибше пускає в мене своє коріння.
Однак усе ще залишалися люди, які мене не забували. Батьки Куміко. Вони неодноразово посилали мені листи. Писали про те, що Куміко більше не житиме зі мною, і вимагали, щоб я негайно погодився на розлучення. Мовляв, тоді всі проблеми легко вирішаться. Перші кілька листів були офіційно-вимогливими. Оскільки я на них не відповідав, то наступні стали погрозливими, аж поки нарешті не змінилися проханнями. Але їхня мета залишалася однаковою.
Згодом подзвонив її батько.
— Я не кажу, що категорично проти розлучення, — відповів я. — Але перед цим хотів би зустрітися з Куміко й поговорити наодинці. Якщо я переконаюся, що вона цього хоче, то погоджуся на розлучення. Якщо ж ні — розлучення не буде.
Обернувшись до вікна в кухні, я дивився на похмурі дощові хмари, що простягалися по всьому небу. Цього тижня дощ тривав чотири дні поспіль. Увесь світ почорнів і просяк вологою.
— Ми з Куміко вирішили одружитися після того, як усе докладно обговорили. Тож я хочу, щоб і розлучення відбувалося так само.
Розмова з тестем ішла вздовж двох паралельних ліній і ні до чого не привела. Точніше — закінчилася безрезультатно.
Без відповіді залишилися кілька запитань. Чи справді Куміко хоче розлучитися? І чи просила вона батьків умовити мене? «Куміко каже, що не бажає з тобою зустрічатися», — оголосив мені тесть. Те ж саме раніше казав Нобору Ватая під час нашої зустрічі. Можливо, що не все в їхніх словах неправда. Батьки Куміко тлумачили будь-яку справу з вигодою для себе, та, наскільки я знаю, принаймні не мали звички висмоктувати вигадки з пальця. Погано це чи добре, але вони були реалістами. Отже, якщо тесть сказав правду, то вони її десь переховують?
Однак повірити в це я не міг. Куміко від самого дитинства не відчувала особливої приязні до батьків і старшого брата й докладала відчайдушних зусиль, щоб ні в чому від них не залежати. Можливо, вона покинула мене тому, що обзавелася коханцем. Хоча зрозуміти пояснення, яке вона виклала в листі, мені не вдавалося, однак такої можливості повністю я не виключав. А проте я не міг збагнути, як це Куміко, пішовши з дому, подалася до своїх або в якесь місце, котре вони приготували для неї, і через них підтримує зі мною зв'язок.
Що більше я про це думав, то менше розумів. Може, Куміко психічно надірвалась і вже не здатна поправити своє здоров’я? Інша можливість: з якоїсь причини хтось її затримує силоміць. Я довго зіставляв факти, слова і спогади, вибудовуючи з них різні логічні ланцюжки, аж поки нарешті не махнув на все це рукою. Припущення нікуди мене не привели.
Осінь наближалася до кінця, і навколо відчувався подих зими. Як завжди в таку пору, я згрібав у саду опале листя і набивав ним пластикові мішки для сміття. Приставивши до покрівлі драбину, очистив ринви, забиті листям. У маленькому дворі мого дому дерева не росли, але під поривами вітру з крислатих сусідських дерев з обох боків злітало листя і щедро встелювало собою мій маленький садок. Однак така робота мене особливо не обтяжувала. Поки я неуважно споглядав, як у променях післяобіднього сонця кружляє листя, час збігав непомітно. У сусідньому саду праворуч росло високе дерево з червоними плодами. Іноді на нього сідали птахи з яскравим пір’ям і, ніби змагаючись, пронизували повітря різкими, уривчастими голосами.
Я не знав, що мені робити з літнім одягом Куміко, як його зберігати. Думав зібрати й викинути, як написала вона в листі, але згадав, як берегла вона кожну свою річ. «Місця вистачає, нехай ще трохи побуде», — подумав я.