Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Ех, чорт, піду я…
— Куди підеш, дурню?..
Поговорили селяни, розійшлись. А надвечір понесли в князівський будинок дивани, крісла, ліжка, фіранки, золочені рами з дзеркалами й картинами.
У Красильникова вечеряли, не засвічуючи світла. Олексій щоразу клав ложку, оглядався на вікно, зітхав. Мотрона ходила тихо, як миша, від печі до столу. Семен сидів зсутулившись, кучеряве темне волосся падало йому на лоб. Прибираючи шматки, ставлячи миску з новою стравою, Мотрона раз у раз торкалась його то рукою, то грудьми. Але він не підводив голови, мовчав уперто.
Раптом Олексій відхилився до вікна, ударив у нього нігтями, виглянув. Тепер у вечірній тиші було ясно чути здалека дикий, довгий крик. Мотрона зараз же сіла на лаву, затиснула руки між коліньми.
— Ваську Дементьєва б’ють, — тихо промовив Олексій, — недавно його вели на князівський двір.
— Це вже третього, — прошепотіла Мотрона.
Замовкли, слухали. Крик людини, так само розпачливий і жахливий, висів над вечірнім селом.
Семен рвучко підхопився. Коротким рухом підтягнув паска на штанах і пішов до брата в кімнату. Мотрона теж мовчки кинулась за ним. Він знімав з стіни гвинтівку. Мотрона обхопила його за шию, повисла, закинувши голову, зціпивши білі зуби, — завмерла. Семен хотів відштовхнути її і не міг. Гвинтівка впала на долівку. Тоді він упав на ліжко лицем у П0душку. Мотрона сіла коло нього, поквапливо гладила чоловіка по шорсткому волоссі.
Не надіючись на сили стражників і нового гетьманського війська — гайдамаків, управитель Григорій Карлович Міль клопотався, щоб прислали в село Володимирське гарнізон. Німці охоче погоджувались у таких випадках, і у Володимирське увійшли два взводи з кулеметами.
Солдатів розквартирували по хатах. Казали, нібито Григорій Карлович сам намічав двори під постій. В усякому разі, всі ті з селян, хто брав торік участь у розгромі. князівської садиби, і всі члени волвиконкому з безпартійних (чоловік десять молоді зникло з села ще до того, як з’явились німці) одержали на годівлю по солдатові з конем.
Так і до Олексія Красильникова постукав у ворота бравий німецький солдат у повній амуніції, при гвинтівці і в шоломі. Незрозуміло белькочучи, показав Олексієві ордер, поляпав по плечу:
— Карашо, друг…
Солдатові дали Олексієву кімнату, прибрали тільки збрую і зброю. Солдат зараз же влаштувався — постелив добру ковдру, на стіну почепив фотографію Вільгельма, звелів замести долівку чистіше.
Поки Мотрона замітала, він зібрав брудну білизну і попросив попрати. «Шмуціг, фуй, — говорив він, — біте, прачкать». Потім, дуже всім задоволений, перекинувся в чоботях на постіль і закурив сигару.
Солдат був товстий, з плоскими вусами, закрученими догори. Одежа на ньому була хороша, ладна. І їв він добре, як кабан. Жер усе, що тільки приносила йому в кімнату Мотрона; особливо сподобалось йому солоне свиняче сало. Мотроні жаль було страшенно годувати салом німця, але Олексій сказав: «Облиш, нехай жере та спить, аби тільки носа нікуди не тикав».
Коли нічого було робити, солдат тихенько наспівував військові марші або писав листи на батьківщину на листівках з ландшафтами Києва. Не бешкетував, тільки ходив дуже гучно — тупотів чобітьми, як хазяїн.
У Красильникових було тепер — наче мрець у хаті: сідали за стіл, вставали мовчки. Олексій — невеселий, на лобі зморшки. Мотрона змарніла, зітхала, крадькома втирала сльози фартухом. Найбільше боялась вона за Семена, коли б він не зірвався згарячу. Але він за ці дні наче притих, затаївся.
Тепер щодня у волосній управі і на воротях по дворах розліплювали універсали гетьмана про повернення землі й худоби поміщикам, про реквізиції і побори, про примусовий продаж хліба, про нещадні кари за спроби бунтувати, за переховування комуністів і так далі…
Селяни читали універсали, помовчували. Потім почали доходити зловісні чутки про те, що в такому-то селі скупники під охороною німецької кінноти вивезли навіть немолочений хліб, розплатились неросійськими папірцями, яких і жінки брати не хочуть, в такому-то селі забрали половину худоби, а в такому-то не залишили нібито і горобцеві клюнути.
Ночами у відлюдних місцях мужики стали збиратися невеликими купками, слухали розповіді, кректали. Що тут було робити? Чим допомогти? Така навалилась сила, що тільки мовчи та дихай.
Семен почав ходити на ці збори — поза городами, до річки, під вербу. У піджаку наопашки сидів на землі, курив, слухав. Часом хотілося схопитись, кинути піджака, розпростати плечі: «Товариші!..» Даремно, — тільки налякаєш їх, затрясуть мужики матнями, розбіжаться.