Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Козача «Вовча сотня» претендує на столітню історичну спадщину (за відсутності безперервної спадкоємності) починаючи від 1915 року, коли полковник царської армії Андрєй Шкуро створив однойменний кубанський козачий підрозділ. У роки Другої світової війни Шкуро співпрацював із нацистами, був схоплений британцями і виданий СРСР, де його судили і стратили 1947 року. Верховний суд Росії відхилив клопотання про скасування його вироку та реабілітацію. «Ми вирішили відвоювати історично більш російські землі», — так козак сучасної «Вовчої сотні» Алєксандр Можаєв пояснював вторгнення на українську територію. Міркуючи про терени, звідки походять його предки, він сказав: «Не існує жодної України. Є лише російське прикордоння, і те, що воно стало відоме як Україна після революції [1917 року], — що ж, ми маємо намір виправити цю помилку»[1115].

Отже, упродовж менш ніж столітньої денаціоналізації чимало кубанських козаків стали не лише імперіалістами, а й шовіністами-українофобами. Інші російські козаки також кажуть: «України для нас не існує. Немає народу, званого українцями». І хоча вони ненавидять євреїв «типу Троцького», звинувачуючи їх у розбраті між слов’янськими народами, і є палкими антисемітами, козаки вдають, що воюють із «фашизмом» в Україні[1116].

Російські козаки найбільше проявили себе на окупованій Луганщині, де були задіяні у різних формах злочинної діяльності, включно із розкраданням гуманітарної допомоги, та порушенні прав людини у випадку українських військовополонених і цивільних бранців. Козачий батальйон «Всевелике військо Донське» з Новочеркаська на чолі з Павлом Дрьомовим (убитий в грудні 2015 року) розмістився у Стаханові на захід від Луганська. Їхня база — це архетипове місто Донбасу, де радянська ностальгія обертається довкола місцевого героя, шахтаря Олексія Стаханова, який уславився рекордним перевищенням виробничих показників під час сталінської індустріалізації в 1935 році.