Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Коротка історія семи вбивств
Коротка історія семи вбивств - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Коротка історія семи вбивств

Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:

Грудень 1976 року. Ямайка фактично на порозі громадянської війни, в гето Кінгстона ллється кров. «Король реґі» Боб Марлі готується до грандіозного концерту за мир, покликаного зняти напругу в суспільстві. Група озброєних бандитів вдирається в його дім і поливає все вогнем... Довкола цього замаху, який сколихнув увесь світ і породив безліч чуток на десятиліття наперед, розгортається епічне полотно роману ямайського письменника Марлона Джеймса під провокаційною назвою «Коротка історія семи вбивств».
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
1 ... 164 165 166 167 168 169 170 171 172 ... 179
Перейти на страницу:

— Тобто?

— Тобто дехто, як і раніше, шукає зручний спосіб мене прикінчити. Раз чи два вони вже намагалися. А може, три, ні — чотири. З четвертим мої люди розібралися тут минулого тижня. Вони мені про це навіть не сказали, поки хтось з охоронців, що пішов посцяти, не наткнувся в унітазі на голову того гівнюка. Тут досі не можуть зрозуміти: як голова в’язня потрапила в нужник охорони? Що ж до охорони, то це справжні вилупки. Перший тепер сере через трубку, а другий після того як, підібравшись до моєї камери, продірявив кулями порожній матрац, зразу ж став удівцем, а через два дні дізнався, що міг стати батьком.

— Прокляття, hombre.

Дехто забуває, для чого вони сидять у верхах і хто їх туди пропхав.

— Ти так кажеш, наче тобі хтось щось винен.

— Вони мені справді винні. Й усі підряд. Я дав цій країні цей довбаний уряд.

— Той уряд більше не уряд. І ніхто тобі, Джозефе, нічогісінько не винен. Ніхто тебе не смикав за рукави, ніхто не зупиняв, коли ти вдавав із себе Тоні Монтану[572]. Усіх влаштовувало дивитися в інший бік, поки тобі не вдарило в голову перестріляти тих довбаних нариків на «точці». І ти зробив це без будь-якої причини, може, просто через те що хтось наступив на твої начищені штиблети. Ти вже отримав усе, що тобі були винні, ще й сторицею. Ти сам собі напартачив, зрозумів? Насрав у власну кишеню.

Він знову ховається в темряву. Я чекаю його повернення, прислухаючись до його кроків. Він виходить з тіні — з розправленими плечима, груди вперед, аж наче вищий на зріст. Це не той Джосі. Інакший Джосі.

— Хто жалітиме якогось там обдовбаного нарика?

— Ніхто. А от його вагітну подружку? Це дещо інше. У «Нью-йоркері» про неї ціла стаття. Джозефе, хіба це не схоже на твій фірмовий почерк? Убивати вагітних дівок?

— Пішов ти!

— Стильно, справжній дон над донами. Ватаг банди ямайців, девіз якої — нащо-вбивати-одного-hombre-коли-можна-перестріляти-весь-квартал. Град куль. «Шторм-група» штормить. Просто клас.

— Цих хлопців, босе, такими зробив ти, а не я. На варто створювати чудовисько, а потім вити, яке воно страшне.

— Чуваче, коли ми з тобою приятелювали, деякі з тих хлопців ще ходили пішки під стіл. Тож вони не на мене схожі.

— Ти знаєш, скільки в мене часу йде на перевірку їдла?

— Що? Що ти...

— Двадцять хвилин, тричі на день. Запитай у щурів. Щодня я кидаю їм шматок і дивлюся, зжеруть вони його чи ні. І щодня чекаю, чи один з них не здохне. Щодня я відриваю шматочок від кожного банана, роздивляюся кожну зернину рису; кожен пакетик соку я смокчу крізь зуби, щоб не ковтнути товчене скло, іржавий цвях, а може, щось зі СНІДом. Знаєш, скільки в мене йде часу на те, щоб проковтнути ложку їжі? І це при тому, що я вже підкупив усіх, хто чергує на кухні.

— Та ну, ніхто не посміє, Джосі.

— Може, воно й так, але там, по той бік, усі дуже бояться того, що може рано чи пізно сказати мій рот. Тож це лише питання часу, коли вони знайдуть такого охоронця або в’язня, який їх боятиметься більше, ніж мене.

— Ти надто довго сидиш за ґратами.

— Угу. Може, варто тут щось поміняти місцями, повісити шторки...

— Ніколи не помічав за тобою гумору вішальника, mijo.

— Докторе Лав, я ще живий.

Він сідає на ліжко і дивиться вбік, ніби розмову на цьому закінчено. Я вперше за весь візит відводжу погляд і вперше помічаю, що стіни камери, як і всього коридору, з червоної цегли (кілька цеглин уже випали).

Вважається, що на Ямайці ви побачите саме те, що розраховуєте побачити, коли чуєте слово «в’язниця». Хоча підлога тепер бетонна. У такій тюрмі і справді здається, що в’язневі потрібна лише залізна ложка і те, що американці називають «креативність», — щоб за кілька років прокопати собі шлях до свободи.

— Цей Пітер Нессер, нещасний сучара, пришкутильгав сюди і намагався мені погрожувати.

— Та невже? І як усе було?

— Все одно що імпотент погрожував, що зґвалтує мене. Розхвилювався раптом, що канарка заспіває. Саме так і сказав. Я такої херні зроду б не бовкнув.

— Я знаю. Але він не єдиний, Джосі.

— Що в сотий раз підтверджує те, навіщо ти сюди прийшов.

— Може, я просто відвідую тебе.

— Відвідаєш мене в Америці. Я буду там за два дні.

— Шкода, що тобі не дали попрощатися з твоїм хлопчиком.

— Ах ти довбаний вилупок, де лас Касас! Довбаний вилупок.

— Знаєш, Джосі, що мене в тобі завжди вражало? Більшість тих, кого я знаю, або виявляють свої почуття, або, навпаки, повністю їх «вимикають», — а ось ти можеш одночасно робити і те й інше. Ти не хочеш чути про загиблого сина, але легко говориш про вбивство двох вагітних жінок. Таких, як ти, називають психопатами. Ти чого? Що тут смішного?

Він сміявся. Так довго реготав, що почав гикати, але й тоді не перестав. Так довго, що я відчув щось схоже на ненависть до нього, хоча раніше такого не було.

— Ти цей свій виступ перед приходом репетирував?

— Пішов ти, Джозефе.

— Ні, серйозно. Як там називають того чоловіка... фігляра... його ще якось у телевізорі показували. Сидить з лялькою на колінах, у ляльки рот розтуляється, але за неї хтось інший говорить.

— Черевомовець. Ти називаєш мене черевомовцем? Для кого, для ЦРУ?

— Та ні, ти для мене якраз ота лялька. То хто тебе прислав? Містер Кларк без «е» на кінці? Я серйозно: він усе ще живий?

— Та я вже багато років про нього не думав. Здається, він десь у Кувейті.

— Пам’ять у тебе якась вибіркова. А ось такий, як я, все пам’ятає. Імена, наприклад. Ти знаєш, що більшість людей схильні забувати імена? Наприклад, Луїс Джонсон, Кларк без «є» на кінці, Пітер Нессер, Льюїс Ернан Родриґо де лає Касас. Або Сел Резнік. А ось я імен не забуваю. І певні події теж. Взяти, скажімо, «Операцію „Перевертень“»... Бач? Не забуваю. Навіть дати деякі пам’ятаю — приміром, шістнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року. П’ятнадцяте червня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого. Третє грудня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого. Двадцяте травня тисяча дев’ятсот вісімдесятого. Чотирнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесятого... Бач, я не забуваю дати. Ну, що скажеш? Щось ти замовк, muchacho.

— Мені здається, багатьох більше турбує, що ти можеш сказати зараз.

А скажу, Льюїсе. Неодмінно скажу. Люди самі вирили мені цю яму. Я не говорив їм робити її такою великою, щоб вона поглинула всіх. Не знаю, про що там переживає твій бос. Аж йому лише треба подзвонити в УБН — федералам, так? Один дзвінок — і частина історії зникне.

— УБН — не федерали. І вони теж у цьому питанні не мають впливу.

Вони? Отже, хтось таки справді тебе підіслав.

— Наші бесіди викликали в мене більше симпатії, коли ми з тобою були на одному боці.

— Он ворота, ось замок. Ласкаво просимо.

— Яким дотепним ти став на старості.

— Все одно я молодший за тебе. Докторе Лав, чого тобі треба? У тебе є сховок із грішми, які ти мені віддаси, якщо я мовчатиму, коли вийду з буцегарні?

— Я цього не казав.

— Тоді дозволь я скажу, а ти мені даси відповідь. Що наводить тебе на думку, нібито я вийду з в’язниці?

— Угода, яку ти, ймовірно, укладеш з УБН.

— Усе ще не розумію, чому цим переймаєшся ти. Хіба Доктор Лав — це не міф, видимість? Ти ж сам це казав. Більшість людей навіть не здогадується про його існування. Може, ти загинув у затоці Свиней, або вибухнув на тому літаку над Барбадосом, або зараз працюєш на сандиністів[573].

— Швидше на контрас.

— Без різниці. Або ж ти лише витвір уяви, який люди вигадують, коли їм потрібен дапі.

вернуться

572

Тоні Монтана — головний герой кримінального фільму «Обличчя зі шрамом» (1983 р.).

вернуться

573

Сандиніст — у Нікарагуа: прихильник Національного фронту звільнення, лівої політичної партії, що вела боротьбу з диктаторською династією Сомоси.

1 ... 164 165 166 167 168 169 170 171 172 ... 179
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)