Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Здатність сприймати світ повернулася до Келен, ніби пролунав вибух, і все закінчилося.

Світло вдарило Келен в очі. Спів птахів, шелест вітру і стрекотіння комах ледь не оглушили її. Дерева і камені, повиті виноградними лозами, тонули в темному вологому тумані, текучому всюди. Ця картина її нажахала.

Дихай, сказала Сильфіда.

Ця думка теж призвела Келен в жах. Ні.

Голос Сильфіди, здавалося, висушував розум Келен. Дихай.

Келен не бажала, щоб її виштовхували з безтурботної утроби Сильфіди в засліплюючий та оглушливий світ.

Але вона згадала Річарда і разом з Річардом — небезпеку, яка загрожувала йому: Шота.

Келен видихнула Сильфіду зі своїх легенів, випустила із себе сріблясту ртуть і всім тілом вдихнула туманне пахуче повітря. Вона затулила вуха і примружилася, а Сильфіда поставила її на край кам'яного колодязя.

— Ми там, куди ви бажали переміститися, — сказала Сильфіда.

Келен з великим небажанням відкрила очі і опустила руки. Поступово все навколо стало на свої місця, і вона прийшла в гармонію з навколишнім світом.

Сильфіда відпустила Келен.

— Спасибі, Сильфіда. Це було… чудово. По обличчю Сильфіди хвилею пробігла усмішка.

— Я рада, що ви залишилися задоволені.

— Сподіваюся, я довго не затримаюся, а потім нам треба повернутися.

— Я буду готова, коли ви побажаєте переміститися знову, — сказала Сильфіда. — Я завжди готова подорожувати, якщо я не сплю.

Келен зістрибнула з парапету. Серед дерев миготіли руїни — частина стіни там, напівзруйнована колона тут, купа булижників на землі. І всюди вилися виноградні лози.

Келен впізнала похмурий ліс, що оточує палац жінки-відьми. Вона пам'ятала, як проходила по ньому, коли Шота захопила її і забрала в землю Агада, щоб заманити туди Річарда.

Зубчасті піки, немов вінок з шипів, вінчали темний ліс на горизонті — гори Ранг-Шада. Темний і небезпечний, цей ліс захищав житло Шоти і не дозволяв нікому наблизитися до її палацу.

Келен мерзлякувато потерла руки, незважаючи на те що повітря було вологим і теплим. Холод пробирав її зсередини.

Через рідкісні проміжки між гілками виднілося розувате небо. Світанок тільки починався. Келен знала, що денне світло не розсіє темряву цього лісу. У самий сонячний день тут панувала похмура півтемрява.

Келен обережно зробила крок, і туман вибухнув шипінням, клацанням, криками — ймовірно, в ньому ховалися якісь звірі й птахи. В калюжі стоячої води майнули чиїсь очі, трохи виступаючі над поверхнею.

Келен зробила другий обережний крок і зупинилася. Вона зрозуміла, що не знає, в якому напрямку йти. Цей ліс всюди був однаковий.

Потім вона зметикувала, що не знає навіть, чи вдома Шота. Коли Річард і Келен останній раз зустрічалися з відьмою, Шота приходила в село людей Тіни.