Літа зрілості короля Генріха IV

— А ще що, золото моє?

Вона мовчала, аж поки доїхала до табору. А в своєму наметі призналась:

— Величносте, коханий мій владарю, мені накидали гроші, щоб я пристала до змови проти вас.

— І добрі гроші? — спитав він, а коли вона назвала суму — порадив згодитись. Коли скарбниця вже знов порожніє, придасться й таке.

Але вона видобула торбинку, поставила її на найвище крісло й підвела свого владаря до нього.

— Я заставила своє майно. Швець Цамет дав мені цю торбину. Більше я не варта. Я вся, отак як стою, належу вам до самої смерті, владарю мій, серце моє.

Такого признання він ще ніколи не чув. Вона хотіла навіть стати перед ним на коліна, та він підхопив її й міцно пригорнув. Зіпхнув з високого крісла торбинку, що забряжчала, впавши, і посадив туди кохану.

Його вірний Роні теж привозив йому гроші на воєнні видатки, але відбувалося це інакше. Поки тривала облога Ам'єна і весь цей похід, пан де Роні з'являвся щомісяця з блискучим почтом, за своїм звичаєм, і привозив півтораста тисяч екю, вибитих із членів парламенту, з багатих вельмож, заможних городян — а особливо з податкових відкупників. Цим останнім він погрожував слідством, і вони зразу поступались. Тоді вирушала блискуча процесія з численною охороною скарбу: гармати, піхота, знов гармати, пан де Роні в каре з розгорнених прапорів, поперед нього гармати, позад нього — скарбниця, а він — владар над тим і тим. На ньому легкий обладунок, круг шиї — тонке мереживо від якоїсь дами, а золота перев'язь зашпилена на плечі пряжкою, що здалеку б'є в очі райдужним блиском.

Королю він доповідав про спроби підкупити його. Сам він був невразливий щодо цього, інші — не зовсім. Рідна тітка любої владарки, пані де Сурді, взяла кольє від одного фінансиста, в якого, між іншим, вистачило зухвальства принести й до пані де Роні діамант вартістю шість тисяч екю. Більше він на таке не наважиться. Пан де Роні вмить відучив від таких речей цього руйнівника фінансової моральності. Та й не кажучи вже про гроші, чого лишень не завдячував король своєму вірному слузі! І як би він обходився без нього! Пан де Роні укладав контракти з різниками й годував двадцять тисяч солдатів. Пан де Роні запровадив те, чого й не бувало ніколи, — зразкові похідні шпиталі при війську, — й урятував без ліку поранених.

Щоб він не запишався надміру, Анрі мусив нагадати своєму незрівнянному слузі, що й самого короля б уже не було на світі, якби не один простий солдат. Його земляк, гасконець, що бозна-як опинився серед захисників фортеці, гукнув йому згори, з муру: «Агей! Мельнику з Барбасти! — (Так прозивали Анрі на його далекій батьківщині). — Стережись! Кицька зараз окотиться!» — гукнув гасконець своєю говіркою, яку тут розумів тільки Анрі. Так король дізнався, що стоїть на міні, і вона б його розірвала, якби він не відскочив.

Та що він був живий і не сходив з коня, то врешті здобув і Ам'єн. Це коштувало більш як трьох місяців трудів, не рахуючи наїздів до Парижа, де він мусив виголошувати громові промови, а то столиця підвела б його. Спочатку розбито кардинала-ерцгерцога Альбрехта Австрійського, а потім узято й Ам'єн. Кардинала розбито й вигнано з королівства, він більш ніколи його не побачить; і все це — завдяки набутому мистецтву полководця, який, подібно до герцога Пармського, навчився ухилятись від найризикованіших боїв. Він вимотував ворога в шанцях, мінами та контрмінами. Коли до кардинала надійшла підмога з Нідерландів, він сам так уже знесилів, що зазнав поразки й відступив з країни. Підмога була недостатня. Чому? Колись, уже давно, Анрі сягав думками того дня, коли на нього посуне вся Римська імперія. І ось той день позаду.