Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Прости їм, великий Господи, — прошепотіла льодяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла публіка шаліє чимдалі все більше і більше.

І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не побачила! Вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що почало розквітати у небесах. Ніжно-трепетне світло потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом й осяянням старовинний парк, кожне дерево у ньому, сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала — у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся природа — земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і домашня худібка — розмовляють не тільки поміж собою, а й із Богом. У цей час через відчинені небеса до нас на святу вечерю прибувають і душі нам рідних, дорогих, які відійшли у Вічність. Баронеса пам’ятала і те: у мить Одкровення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться… І тільки-но жінка подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на мову білої зимової трави. Через увесь парк до Ірми наближалися дивні люди. Всі вони були ніжно-білими, наче виточені із рідкісного мармуру. Різдвяні гості рухалися легко, пливучи над снігами, й вільно проходили крізь стовбури могутніх дерев. І раптом Ірма завмерла од здивування: попереду процесії йшли батько з матір’ю. Вони померли старенькими, немічними, але тепер були зовсім молодими і по-юному щасливими. За ними — дідусь із бабкою, тіточки і ще багато родичів, які давно відійшли у вічні світи у похилому віці. Проте всі вони тепер теж пашіли молодістю, красою, заповнюючи нічний зимовий парк світлом блаженства і умиротворення.