Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ідіть-но сюди, на веранду! - звеліла вона.
Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.
- Що, місіс Бентлі?
Вони аж надто натискали на оте “місіс”, так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.
- Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.
Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.
- Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, - сказала вона.
Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:
- Гарненька штучка!
- Ану, покажи! - вигукнула Еліс.
- А оце маленький персник, який я носила у вісім років, - провадила місіс Бентлі. - Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.
- Ой, дайте глянути!
Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.
- Та він же якраз на мене! - вигукнула вона.
- А гребінець підходить мені! - вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.
- А оцими камінцями я колись гралася.
Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.
- І ще ось! - Вона переможно відкрила свою козирну карту - фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.
- Що це за дівчинка? - спитала Джейн.
- Це я!
Дівчатка прикипіли очима до фотографії.
- Та вона ж зовсім на вас не схожа, - відрубала Джейн. - Таку картку може дістати хто захоче.
Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.
- А ще якісь фотографії у вас є? - запитала Еліс. - Де вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят - є такі?
Дівчатка в’їдливо зихихотіли.
- Я зовсім не повинна нічого вам показувати, - відповіла місіс Бентлі.
- А ми не повинні вам вірити, - сказала Джейн.
- Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!
- То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.
- І одружена я була!
- А де ж містер Бентлі?
- Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.
- Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?
- Я маю шлюбне свідоцтво.
- Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді, - і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала, - якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!
- Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.
- А, он воно як! - Джейн підморгнула Еліс і Томові. - Ніхто не бачив!
- Та ти послухай! - Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку. - Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: “Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками”. Постривайте, станете й ви такі, як я!
- Ні, не будемо ми такі! - вигукнули дівчатка. - Правда ж, не будемо? - запитували вони одна одну.
- Поживете - побачите! - сказала місіс Бентлі.
А сама собі подумала: “О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі”.
- А твоя мама? - мовила вона до Джейн. - Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?
- Ні, - відказала Джейн. - Вона завжди однакова.
І то була правда. Коли живеш разом з людиною день у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від’їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; “Елен Бентлі, та невже це ти?”
- Мабуть, ми вже підемо додому, - сказала Джейн. - Дякую за персника. Він якраз на мене.
- Дякую за гребінця. Він справді гарненький.
- Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.
- Стривайте! - гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз. - Я не дозволяю! Це мої речі!