Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.
- Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.
- Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.
Дітлахи вражено витріщилися на неї
- Ви не вірите, що мене звали Елен? -спитала стара.
- Я й не знав, що в бабусь бувають імена, - кліпаючи очима, відказав Том.
Місіс Бентлі сухо засміялася.
- Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім’я, - докинула Джейн.
- Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки “місіс”. Ніхто з молодих не скаже на неї “Елен”. Це здається надто легковажним.
- А скільки вам років? - спитала Еліс.
- О, я ще пам’ятаю птеродактилів, - усміхнулася місіс Бентлі.
- Та ні, насправді, скільки?
- Сімдесят два.
Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.
- Багато, - мовив Том.
- А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, - сказала стара.
- Скільки нам?
- Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.
Дітлахи мовчали.
- Що це з вами?
- Нічого. - Джейн підвелася.
- Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли... Чи щось не гаразд?
- Моя мама каже, що говорити неправду негарно, - промовила Джейн.
- Звісно, що негарно. Це дуже погано, - погодилася місіс Бентлі.
- І слухати, коли говорять неправду.
- А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.
- Ви сказали.
- Я? - Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей. - Що ж я таке сказала?
- Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.
- Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.
- Еліс, Томе, ходімо.
- Стривай, - мовила місіс Бентлі. - Ти не віриш мені?
- Не знаю, - відповіла Джейн. - Ні, не вірю.
- Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!
- А ви - ні, -не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.
- Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.
Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.
- Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.
Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.
- Ви жартуєте над нами, - крізь сміх промовила Джейн. - А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?
- Ану, марш додому! - раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. - Нема чого тут реготатися.
- І насправді вас не звуть Елен?
- Та певна річ, що мене таки звуть Елен!
- До побачення! - зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. - Дякуємо за морозиво!
- Колись і я в “класики” грала! - гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.
Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..
- Подумати тільки! - мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. - Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, - справді ні, - але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!
І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.
Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.
Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.
- Що, місіс Бентлі?