Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Тобто, сама наша провідна політична сила також була політично незрілою, недалекоглядною, потонула в утопічних ідеях антиприродної соціальної рівності. (До речі, ця хвороба ще не покинула й сучасні українські так звані комуністичні та соціалістичні партії.)

Вона мала слабку підтримку в селах і серед робітників у містах. Слабкість соціальної бази боротьби і призвела до драматичної розв’язки Української революції XX ст.

Крім того, провідна українська верства була ідейно роз’єднаною і не знала, куди вести свій народ — до соціалізму чи до демократичної держави. Згодом про це написав перший голова уряду Центральної Ради В. Винниченко: “Не треба було національну ідею, всю справу національного відродження нашого народу робити справою буржуазного демократизму і тим баламутити широкі маси й одвертать активний елемент їх, пролетаріат, від самої ідеї національного відродження. Треба було бути принаймні розумними політиками, коли не могли бути добрими соціалістами, треба було розуміти дух часу, його тенденції і не випускати з українських рук влади”.

І справді, соціалістичні заклики українських вождів відсунули на другий план питання національно–державницького відродження України. Більш рішучі соціальні обіцянки і демагогічні гасла російських більшовиків привертали увагу українських селян більше. “Дух часу”, дух національного відродження, про який говорив В. Винниченко, на той час був, до речі, мало зрозумілий і йому самому, що належав до чільних лідерів УНР; і це в той час, коли увесь цивілізований світ уже розумів, що найвищим ідеалом народу в історії є утворення й збереження власної держави як гаранта соціальних і духовних здобутків. А відтак в Україні знову силоміць встановилися порядки й органи влади, вироблені практикою іншої країни — більшовицької Росії.