Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Цією наукою і кінчиться Франсова повість, в якій так тонко і химерно переплелися елементи громадської сатири і ноти глибокого внутрішнього ліризму, повість, що звучить як гімн античному «поганству». Невблаганний скептик Франс показав нам краєчки своєї віри, яку так довго таїв од нас в іронічній концепції своїх художніх творів… Чи не відчув він на старості літ невідхильної потреби висказатися до краю і хоч жартома скласти свій заповіт митця і філософа?..
Переклад О. Нитки зроблено взагалі добре. Псують враження тільки деякі невдатні неологізми, як, напр., почережно (зам. по черзі), грубі вирази («дикого Істара було скинуто в безодню догори раком») і невдатні транскрипції грецьких та латинських імен — Архілок (Архилох), Сіммак (Симмах), Амбруаз (очевидно, Амвросій Медіоланський) і т. п.
1919
Делеґація українських шкіл у попечителя{91}
Вчора о 1 годині дня попечителя Київської шкільної округи проф. Є. В. Спекторського одвідала делеґація від українських шкіл м. Києва. В делеґації були директори 1-ї, 2-ї, 3-ї, 4-ї гімназій, завідуючі двох учительських семінарій, представники педагогічних рад 5-ї української гімназії, 1-ї гімназії для дорослих і Богуславської гімназії (на Київщині). В розмові знято було питання про становище українських шкіл в зв’язку з наказом главнокоманд. добрармією генер. Май-Маєвського ч. 22. П. попечитель заявив, що він взагалі дивиться на справу української школи оптимістично і певен, що згодом вона буде вирішена спокійно і справедливо. Зараз справа йде головним чином про фінансування шкіл. Добровольча армія на гроші дуже небагата і подекуди змушена навіть звертатись до таких засобів, як «самообложение». Цілком зрозуміло, що, обмежена в грошових ресурсах, маючи перед собою в українському війську політичного ворога, вона одмовилась прийняти на себе утримання українських шкіл. À la guerre comme à la guerre. Але згодом справа повинна прийняти інший оборот. Імення завідуючого одділом народної освіти проф. Івана Малиновського, члена Укр. Акад. Наук, дає нібито ґарантії, що ніякого походу проти української культури немає і не буде. Правда, теперішнє становище укр. школи доволі трудне, але, як чув п. попечитель, на допомогу їй мають прийти укр. кооперативні установи. З цього погляду накази ростовського уряду являються «опытом», який має показать, оскільки твердий ґрунт має під собою українська школа. Себе п. попечитель рекомендував як людину помірковану, «склонную скорее стирать острые углы»… Але серйозною перешкодою для оборони української школи являється, на його думку, те, що українське громадянство мовчить, не виявляє яскраво своєї позиції. Навіть голоси в оборону української школи йдуть поки що од людей і організацій сторонніх.
Члени делеґації, одповідаючи п. попечителеві, заявили, що вони хотіли би розв’язання справи незалежно од політичної кон’юнктури, що переслідування українського культурно-національного руху завше викликало в українськім громадянстві певне недовір’я до російських політичних кіл, — і що та постановка питання, яку маємо в наказі ч. 22, може тільки загострити відносини.
Для нинішньої хвилі було б анахронізмом уділяти укр. мові ролю «подсобного языка в народной школе», коли вже два роки існує укр. школа нижча, середня й вища, а укр. мова поволі стає органом науки. Далі делеґати інформували п. попечителя про юридичне становище різних типів українських шкіл. Проф. Є. В. Спекторський просив викласти всі міркування й побажання делеґації в формі меморандуму, обіцяючи ознайомиться з ним по дорозі в Ростов. Під час розмови п. попечитель кілька раз підкреслював, що він старанно хоче уникнути офіціального тону і з свого боку просить висловлюватись щиро й одверто. Делеґати звертались до попечителя українською мовою, проф. Спекторський одповідав по-російськи.
1919
Полтавські свята{92}
Це вже втретє — на протязі останніх двадцяти літ — святкує Полтава пам’ять Котляревського.
Перше свято обходила вона в 1903 році, коли одкривала пам’ятник йому, — найуславленішому з своїх синів.
То було невелике (на теперішній масштаб) свято нечисленної («раз, два — и обчелся») української інтеліґенції, що з усіх кутків України зібралася віддати пошану духовному своєму отцеві, — тому першому, хто вивів українське слово «з-під курної мужицької стріхи на широку арену словесності».