Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Бранд уже практично здолав Велику Криву. З глибин мого єства я зв'язався з Каменем. Зібравши всю волю, я покликав бурю, подібну до червоного торнадо, що знищило Яґо. Я гадки не мав, чи можу керувати такими феноменами тут, але все одно покликав ту силу і спрямував до Бранда. Якусь мить нічого не відбувалося, але я відчував, як Камінь запрацював. Бранд дійшов до кінця, востаннє напружився — і вийшов з Великої Кривої.
Я опинився просто позад нього.
Він також якось відчув це і вихопив меча, щойно спав тиск. Йому вдалося пройти на кілька футів більше, ніж я сподівався. Бранд виставив ліву ногу вперед, повернувся і перетнувся зі мною поглядом і мечем.
— Щоб мені повилазило: ти таки пройшов, — мовив він і торкнувся кінчиком свого меча до мого. — Ти б ніколи не зміг дістатися сюди так швидко, якби не та курва на коні.
— Мило ти відгукуєшся про сестру, — я зробив обманний випад, який він відбив.
Рухи наші були скутими — ніхто не міг напасти, не зійшовши з Лабіринту. А я ще й не хотів, щоби проливалася його кров. Я вдав, наче знову нападаю, і Бранд відсахнувся. Ковзнувши лівою ногою назад по візерунку, він відставив і праву, а тоді, зупинившись, без особливих церемоній спробував розрубати мені голову. Бодай йому грець! Я відбивався й атакував у відповідь інстинктивно. Мені зовсім не хотілося поранити його в груди, коли я завдав удару, але вістря Ґрейсвандіра намалювало дугу в нього під грудьми. Повітря над нами виповнилося дзижчанням, але відвести погляд від Бранда я собі дозволити не міг. Він зиркнув униз і ще трохи відступив. Добре. Тепер його сорочку прикрашала кривава смуга там, де мій клинок торкнувся його. На щастя, тканина поглинула кров. Я наступав, вдавався до обманних атак, відбивався, стрибав — робив усе, щоби змусити його відступити. Я мав психологічну перевагу і ширше поле для маневру, та й ми обидва знали, що у фехтуванні я швидший і вправніший. Бранд наближався до темної ділянки. Ще б кілька кроків... Пролунав дзенькіт одного дзвоника, а за ним — гучне ревіння. Раптом на нас упала тінь, немов хмара враз закрила сонце.
Бранд підвів погляд. Гадаю, я міг його дістати тієї самої миті, але йому ще лишалося кілька футів до цілі.
Він миттю оговтався і зиркнув на мене.
— Та щоб ти пропав, Корвіне! Твої штучки, так? — вигукнув він, а тоді напав, забувши про будь-яку обережність.
На жаль, я опинився в невигідній позиції, адже приготувався наступати, тиснути, доки він опиниться на чорній ділянці. Тож я був повністю відкритим, ще й не міцно стояв на ногах. Я відбивався, але розумів, що цього не вистачить, тож вигнувся і впав на спину.
Приземляючись, я намагався втримати ноги на місці. Втримався завдяки правому ліктю і лівій руці. Вилаявся, адже біль виявився настільки сильним, що лікоть ковзнув — і я гепнувся на праве плече.
Але Брандів удар пройшов повз мене і мої ноги в синьому ореолі досі торкалися лінії. Завдати смертельного удару Бранд би не зміг, але він досі мав нагоду підрізати мені жижки.
Я підняв праву руку, стискаючи перед собою Ґрейсвандір. Сів. А тобі побачив червоне утворення з жовтою облямівкою, що кружляло прямісінько над Брандом. Потріскували іскри й спалахували маленькі блискавки, а ревіння обернулося на виття.
Бранд схопив свій клинок за форте і здійняв його над плечем, наче спис, спрямований на мене. Я знав, що не зможу ні відбитися, ні відхилитися.
Подумки торкнувся до Каменя й небесного утворення...
Коли маленька стріла блискавки спустилася вниз і торкнулася його клинка, той спалахнув...
Зброя випала з Брандових рук, а сам він притиснув пальці до рота. Збагнувши, що саме я роблю, він стиснув лівою рукою Судний Камінь, сподіваючись нейтралізувати його дію. Облизуючи обпечені пальці, він підвів погляд вгору, і злість, яка сочилася його обличчям, змінилася на страх, що стрімко наближався до жаху.
Вир почав спускатися.
Розвернувшись, Бранд ступив на чорну ділянку, став обличчям на південь, здійняв руки і вигукнув дещо, що я не зміг розчути через виття.
Конус опустився на нього, але він устиг стати двовимірним ще до його наближення. Брандові обриси затремтіли і почали зменшуватися — але не через розмір, а через віддалення. Він зменшувався, зменшувався і нарешті зник — за мить до того, як конус торкнувся місця, де він стояв.
Камінь зник разом із ним, тож я більше не міг контролювати штуку над головою. Я не знав, чи краще мені відсидітися, чи рушити звичним шляхом Лабіринту. Вирішив усе ж таки йти, адже вир забирає те, що вибивається зі звичного ладу речей. Я знову сів, перехилившись через лінію, а відтак став навпочіпки. До того час конус уже почав підійматися. Виття стихало, а потім зовсім зникло. Блакитні вогники навколо черевиків згасли. Я озирнувся до Фіони, та жестом показала мені підводитися і рухатися далі.
Я повільно підвівся і побачив, що вир над головою зникав у ритмі моїх кроків. Наблизившись до чорної ділянки, де нещодавно стояв Бранд, я знову скористався Ґрейсвандіром, аби пройти крізь неї. Покручені рештки Брандового меча лежали біля дальнього краю пітьми.
Як би хотілося, щоб із Лабіринту був простіший вихід. Проходити його тепер не мало сенсу. Але коли ти ступив на нього, то вже не можеш повернутися, а думка про втечу через темряву викликала в мене сумніви. Тож я рушив до Великої Кривої. Куди ж переніс себе Бранд? Якби я знав, то міг би наказати Лабіринту відрядити мене туди, щойно я сягну центру. Може, Фіона мала ідеї. І все ж він точно попрямував туди, де має союзників. Безглуздо переслідувати його самотужки.
Втішав себе думкою, що зміг зупинити налаштування.
А тоді ступив на Велику Криву. Іскри здійнялися навколо мене.
12
Пізніше, ввечері, сонце рухалося небосхилом на захід, освітлюючи скелі ліворуч від мене, що відкидали довгі тіні праворуч; промені падали крізь листя дерев на мою гробницю; тепло небесного світила хоч якось урівноважувало пронизливий вітер із Колвіра. Я відпустив руку Рендома і повернувся роздивитися чоловіка, котрий сидів на лаві біля мавзолею.
Те саме юне лице, що і на проштрикнутому Козирі, але лінії навколо рота поглибшали, брови обважніли, в очах зачаїлася загальна втома, та ще й лінія підборіддя стала твердішою — на карті цього ще не було. Я зрозумів, хто це, ще до того, як Рендом сказав:
— Це мій син Мартін.
Мартін підвівся, коли я до нього підійшов, потиснув мою руку і сказав: «Дядько Корвін».
Вираз його обличчя ледь змінився, коли він промовляв ці слова. Юнак уважно мене розглядав.
Він був на кілька дюймів вищим за Рендома, однак такий самий стрункий і легкий. Його підборіддя та вилиці були тих самих обрисів, а волосся точно копіювало батькове.
Я всміхнувся.
— Давненько тебе тут не було, — промовив я. — Втім, як і мене.
Він кивнув.
— Але я ніколи по-справжньому в Амбері і не бував, — відповів Мартін. — Я виріс в Ребмі та інших краях.
— Тоді дозволь привітати тебе, мій небоже, в Амбері. Ти прийшов у цікавий час. Рендом, напевно, тобі вже все розповів.
— Так, — відповів хлопець, — ось чому я попросив зустрітися з тобою тут, а не там.
Я зиркнув на Рендома.
— Останній дядько, якого він бачив, був Бранд, — промовив Рендом, — і бачив за дуже неприємних обставин. Ти звинувачуватимеш його?
— Навряд чи. Я сам нещодавно перетинався з ним. Не скажу, що це була дуже приємна зустріч.
— Перетинався? — перепитав Рендом. — Я заплутався.
— Бранд зник з Амбера, і тепер Судний Камінь у нього. Якби я раніше знав те, що знаю тепер, він би і надалі сидів у вежі. Він один із нас, але дуже небезпечний.
Рендом кивнув.
— Знаю, — сказав він, — розповідь Мартіна підтвердила усі наші підозри — це був Бранд. Але що там з Каменем?
— Бранд раніше за мене опинився в місці, де я його залишив у Тіні Земля. Він мав пройти Лабіринт, спроектувати себе в кулон і налаштувати Камінь на себе. Я спинив Бранда, коли він намагався пройти первинним Лабіринтом у справжньому Амбері. Проте він утік. Я щойно був по той бік Колвіра з Джерардом, відряджав загін охорони до Фіони, щоб не дати Бранду повернутися і спробувати іще раз. Наш Лабіринт і його відображення в Ребмі також під охороною через нашого братика.