Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я відпустив його і відступив.

— Розкажи мені про себе, — попросив я.

— Я довго боявся Амбера, — почав він, — і, гадаю, досі боюсь. Відтоді, як Бранд напав на мене, мене повсякчас хвилювало, чи не може він наздогнати мене знову. Я роками озирався. І, мабуть, боявся усіх вас. Я знав вас за малюнками на картах і лихими репутаціями. Я сказав Рендому — татові — що не хочу зустрічатися з усіма вами одночасно, і він запропонував, щоби першим був ти. Ніхто з нас на той час не усвідомлював, що особливо тобі може бути цікавою частина з того, що я знаю. Коли ж я про це згадав, тато сказав, що я маю побачитися з тобою якомога швидше. Він розповів мені про те, що тут відбувається, і... розумієш, я дещо знаю про це.

— У мене виникло таке враження, коли нещодавно випливло одне ім'я.

— Тесі? — спитав Рендом.

— Саме так.

— Важко вирішити, з чого почати... — сказав Мартін.

— Я знаю, що ти виріс в Ребмі, пройшов Лабіринт, а тоді використав силу Тіні, щоб навідати Бенедикта в Авалоні, — промовив я. — Твій дядько розповів тобі більше про Амбер та Тіні, навчив користуватися Козирями, натренував тебе у фехтуванні. Потім ти вирядився мандрувати Тінями сам. І я знаю, що з тобою зробив Бранд. Ось і всі мої знання.

Мартін кивнув і поглянув на захід.

— Поїхавши від Бенедикта, я роками мандрував Тінями, — сказав він. — То були найщасливіші часи мого життя. Пригоди, азарт, нові знання, справи... На задвір'ї свідомості я завжди знав, що одного дня, коли стану розумнішим, сильнішим і досвідченішим, то неодмінно поїду до Амбера і познайомлюся з рештою родичів. Ось тоді зі мною на зв'язок і вийшов Бранд. Я саме відпочивав після тривалої поїздки, сидячи на косогорі. Снідав, перед тим як поїхати до моїх друзів Тесів. Бранд викликав мене. Я зв'язувався з Бенедиктом через Козир, коли він вчив мене ними користуватись, а ще коли я просто мандрував. Він навіть переносив мене до себе вряди-годи, тож я знав, на що це схоже, розумів, що відбувається. Відчуття були ті ж самі, і я на мить подумав, що це мене викликає Бенедикт. Але ж ні. То був Бранд — я впізнав його за малюнком у колоді. Він стояв посеред чогось, що скидалося на Лабіринт. Мене це заінтригувало. Я гадки не мав, як він на мене вийшов. Наскільки я знав, Козиря для мене не було. Він поговорив зі мною з хвильку — я вже не пам'ятаю, про що — а тоді ні з того ні з сього підрізав мене. Я відштовхнув його і вирвався. Якимось чином він продовжував підтримувати контакт. Мені було дуже важко його розірвати, а коли це врешті вдалося, Бранд зв'язався зі мною знову. Але тоді я вже зміг заблокувати його. Цьому мене навчив Бенедикт. Потім були ще спроби, кілька спроб, але я продовжував тримати блок. Зрештою, він припинив це. Я вже був неподалік від Тесів, тож змусив себе вилізти на коня і спрямувати його до них. Я гадав, що помру, бо до того ще ніколи не отримував настільки серйозних поранень. Та з часом я став одужувати, і тоді в мені знову виринув страх. Страх, що Бранд знайде мене і довершить почате.

— Чому ти не зв'язався з Бенедиктом, — запитав я, — і не розповів йому, що трапилося, не поділився своїми страхами?

— Я думав про це, — відказав Мартін, — а також думав про те, що Бранд, можливо, гадає, ніби домігся свого, і вірить, що я вже мертвий. Я не знав, наскільки сильна боротьба за владу ведеться в Амбері, але вирішив, що замах на моє життя — її частина. Бенедикт достатньо розповів мені про родину, тож це було першим, що спало мені на думку. Я вирішив, що, можливо, краще залишатися мертвим. Я поїхав від Тесів до того, як повністю одужав, і загубився серед Тіней.

— Тоді наткнувся на одну дивину, — продовжив Мартін. — Явище, з яким раніше ніколи не стикався, але яке фактично існувало повсюди: майже усі Тіні, крізь які я проходив, пронизувала дивна Чорна дорога, що поставала то в такій, то в іншій формі. Я нічого не розумів, лишень збагнув те, що вона прорізає собою всі Тіні, і моя допитливість зросла. Я вирішив пройти вздовж неї, щоби краще вивчити. Це було небезпечно. Дуже швидко я навчився не наступати на неї. Ночами нею проходили дивної форми істоти. А живі створіння, що ризикували ступити на неї, чахли і вмирали. Тож я був обережний. Їхав осторонь, так, щоби тримати її в полі зору. Я пройшов за нею різними місцями. Швидко допетрав, що де вона проходила, там були смерть, спустошення, а небезпека чигала поблизу. Я не знав, що робити з цією дорогою.

— Я був ще заслабким після поранення, — вів далі юнак, — і припустився помилки, підганяючи себе мчати вдень так далеко і так швидко. Того вечора мені стало зле і, закутавшись у ковдру, я пролежав усю ніч і більшу частину наступного дня. Я постійно то марив, то приходив до тями, тож не знаю, коли вона об'явилася. Дуже довго вона видавалася мені елементом мого сну. Юнка. Вродлива. Вона турбувалася про мене, поки я одужував. Звали її Дара. Ми з нею постійно розмовляли. Це було дуже приємно. Мати когось для ось таких розмов... Я мав розповісти їй усе. Тоді вона розповіла мені дещо про себе. Дара була не з тих місць, де мене розморило. Вона сказала, що також просто подорожує в Тінях. Вона ще не могла проходити крізь них так, як проходимо ми, але відчувала, що зможе навчитися цьому, бо вона, за її власними словами, походить з Дому Амбер по лінії Бенедикта. Насправді вона дуже-дуже хотіла дізнатися, як усе влаштовано. Засобом її пересування була сама Чорна дорога. Дара, як вона сказала, мала імунітет проти її шкідливих впливів, бо вона також доводилася родичкою тим, хто жив на дальньому краї дороги в Дворах Хаосу. Вона дуже хотіла вивчити наші методи, тож я постарався якнайкраще навчити її тому, що справді знав. Я розповів їй про Лабіринт, навіть накреслив його для неї. Продемонстрував Козирі — Бенедикт дав мені колоду — щоби показати їй, які з себе решта її родичів. Дара особливо зацікавилася тобою.