Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Щойно він повернувся, промайнув червоний спалах: на його шиї, як колись на татовій чи на моїй, висів Камінь. Звісно ж, це був Бранд.
Я спішився. Поглянув на маленьку і збентежену Фіону, котра сиділа верхи, і переклав Барабанове повіддя в її руки.
— Порадиш щось, окрім «біжи за ним»? — прошепотів я.
Вона похитала головою.
Я розвернувся, витягнув Ґрейсвандір і ступив крок уперед.
— Щасти, — тихо промовила сестра.
Попрямувавши до Лабіринту, я помітив довгий ланцюг від входу в печеру й до закляклого тепер навіки грифона Віксера. Голова Віксера лежала за кілька кроків від його тіла. З нього на камені рясно юшила червона, майже людська кров.
Наблизившись до початку Лабіринту, я здійснив швидкий розрахунок. Бранд уже пройшов кілька поворотів головною спіраллю візерунка. Він обганяв мене на два з половиною кола. Якби нас розділяв всього один поворот, я би спробував дістати його мечем, опинившись у паралельній до нього позиції. Однак чим далі ти заходиш у Лабіринт, тим важче стає йти. А отже, хода Бранда постійно сповільнювалася. До того ж, він ще не встиг далеко зайти. Його не доведеться ловити: варто буде лише наздогнати півтора кола та стати навпроти нього.
Я став на Лабіринт і пішов так швидко, як тільки міг. Блакитні іскри здіймалися навколо моїх ніг, коли я кинувся до першого повороту попри наростання опору. Іскри ставали інтенсивнішими. Коли я сягнув Першої Запони, волосся здійнялося дибки, а повітря сповнилося тріщанням іскор. Я щосили натиснув на Запону, міркуючи, чи помітив уже мене Бранд — відволікатися на зиркання в його бік я не міг. Доклавши ще більше зусиль, я за кілька кроків перетнув Запону — і рухатися стало значно легше.
Підвів погляд. Бранд щойно пройшов жахливу Другу Запону, і блакитні іскри вже сягнули його пояса. Коли братик вирвався і ступив крок уперед, на його вустах заграла вперта, рішуча посмішка. А тоді він помітив мене.
Посмішка зблякла, а сам він завагався — одне очко на мою користь. Доки ти можеш рухатися, не можна спинятися в Лабіринті. Якщо вже спинився, доведеться витратити значно більше додаткової енергії, щоби піти далі.
— Ти спізнився! — вигукнув Бранд.
Я нічого не відказав — просто йшов уперед. Блакитні іскри хитросплетінь Лабіринту заграли вздовж Ґрейсвандіра.
— Ти не пройдеш через чорноту! — продовжував він.
А я ішов уперед. Просто переді мною простягалася темна ділянка. Я тішився, що вона припала не на найскладніший шматок Лабіринту. Бранд повільно рушив до Великої Кривої. Якби мені вдалося упіймати його там, навіть боротьби не було б: йому б забракло і швидкості, і сили захищатися.
Наблизившись до пошкодженої ділянки Лабіринту, я пригадав засіб, завдяки якому ми з Ґанелоном перетинали Чорну дорогу, тікаючи з Авалону. Тоді вдалося зламати могутність Чорної дороги за допомогою образу Лабіринту в моїй свідомості. Тепер, звісно, Лабіринт був навколо мене, та й відстань була значно меншою. Спершу я подумав, що Бранд просто намагається залякати мене своїми погрозами, але тоді збагнув, що тут, біля самих її витоків, могутність пітьми може бути значно сильнішою.
Коли я туди підійшов, Ґрейсвандір засяяв особливо яскраво, перевершивши своє попереднє світіння. Інтуїтивно я торкнувся його вістрям краю темряви — місця, де Лабіринт обривався.
Щойно Ґрейсвандір торкнувся чорноти, як його неможливо було відірвати від землі. Його вістря розрізало камінь поперед мене, своїм рухом повторюючи оригінальний візерунок. Я ішов за ним. Щойно я ступив на зчорнілу ділянку, здалося, ніби навіть сонце потемніло. Я почув власне серцебиття — і на лобі виступив піт. Над усім нависла сіра тінь. Увесь світ неначе збляк, а Лабіринт — потьмянів. Здавалося, спіткнутися так легко — от тільки невідомо, чи результат буде таким саме, як і в непорушених частинах Лабіринту. З'ясовувати не хотілося.
Я не підводив очей — стежив поглядом за лінією, яку переді мною креслив Ґрейсвандір. У світі не лишилося жодної барви, окрім блакитного сяйва клинка. Права нога, ліва нога...
Враз я вийшов звідти, і Ґрейсвандір легко відірвався від землі й ліг мені в руку. Його іскри зблякли — чи то на тлі світу, в який повернулися кольори, чи з якоїсь невідомої мені причини.
Роззирнувшись, я побачив, що Бранд наближається до Великої Кривої. Щодо мене самого, то я наразі прямував до Другої Запони. Ми обидва змушені будемо прикласти неймовірні зусилля, що затримає нас на кілька хвилин. І все ж, Велика Дуга складніша і довша, ніж Друга Запона. Я сподівався звільнитися і чимало пройти, перш ніж він здолає перешкоду. Тоді мені знову доведеться пройти зчорнілою ділянкою. До того часу він точно звільниться, але рухатиметься повільніше, ніж я, адже на нього чекає найскладніший шматок.
З кожним кроком зростала статична напруга і все тіло поколювало. Доки я йшов, іскри піднялися вже до середини стегна. Складалося враження, ніби я крокую крізь поле електричного колосся. Моє волосся частково стало дибки — я відчував, як воно піднімається. Я озирнувся на Фіону. Та нерухомо сиділа у сідлі і спостерігала.
Я пришвидшив ходу у напрямку Другої Запони.
Кути... Різкі, круті повороти... Сила, що протидіяла мені, зростала і зростала, тож уся моя увага й міць зосередилися на боротьбі з нею. Мене охопило знайоме відчуття позачасовості, неначе в цю дію вкладалося все, що я коли-небудь робив, і все, що я коли-небудь зроблю. Воля... Напружене до абсолюту бажання, яке відтісняє все решта... Бранда, Фіону, Амбер, мою власну сутність... Іскри сягнули ще вище, доки я боровся і повертав. Кожен новий крок вимагав більших зусиль...
Прорвався. Прямісінько на чорну ділянку.
Інстинктивно я знову поставив перед собою Ґрейсвандір. І знову сірість і монохромний туман, розтятий блакиттю мого клинка, що відкривав мені шлях, неначе хірургічний скальпель.
Щойно я вийшов у нормальне освітлення, як побачив Бранда. Він досі лишався у західному секторі, боровся з Великою Дугою — і вже пройшов дві третини. Якби я поспішив, то зміг би наздогнати його просто на виході з неї. Я кинув усі сили на те, щоб рухатися якомога швидше.
Коли я дійшов до північного краю Лабіринту й повернув назад, то раптом збагнув, що слід зробити.
Потрібно пролити ще більше крові на Лабіринт.
Якби йшлося просто про вибір між подальшим пошкодженням Лабіринту та абсолютною його руйнацією Брандом, то я знав би напевне, що маю робити. І все ж, я відчував: має бути інший шлях. Так...
Я трохи сповільнив ходу. Потрібно лише розрахувати час. Прохід Лабіринтом дався йому значно складніше, ніж мені, тож тут у мене була перевага. Моя абсолютно нова стратегія полягала в тому, що ми мали зустрітися в конкретному місці. Іронія долі: тієї самої миті я згадав Брандову турботу про улюблений килимок. Але подбати про чистоту цього місця буде значно складніше.
Коли Бранд наближався до кінця Великої Кривої, я дорівнявся до його швидкості, подумки прораховуючи відстань до чорноти. Я вирішив пролити його кров там, де візерунок уже пошкоджено. Єдиний недолік мого становища — перспектива опинитися праворуч від брата. Щоби зменшити його можливу перевагу, коли ми схрестимо мечі, потрібно, щоб у мене лишалося місце для відступу.
Бранд боровся і просувався — він рухався яку сповільненій зйомці. Я також боровся — але не так тяжко — і дотримувався обраного темпу. По дорозі міркував про Камінь, про спорідненість, яка виникла між нами, відколи я його налаштував. Я відчував присутність кулона — прямо і ліворуч — хоча й не бачив його на грудях у Бранда. Чи справді він спробує врятувати мене на відстані, якщо Бранд візьме гору в прийдешньому протистоянні? Відчуваючи його присутність, я практично вірив у це. Він вирвав мене з лап убивці і знайшов у моїй свідомості класичну безпечну місцину — моє ліжко — і переніс мене туди. Я відчував Камінь і бачив крізь нього шлях, ще до того, як Бранд пройшов ним, тому мав певність, що він знову спробує зіграти на моєму боці. Однак, пригадавши слова Фіони, я вирішив не надто на нього покладатися. Я міркував про інші властивості кулона, можливість керувати ним не торкаючись...