Власницький інстинкт не є щось застигле й незмінне. Разом із розквітом і ворожнечею, морозами і спекою він корився законам поступу і змінювався навіть у родині Форсайтів, які вважали його навіки усталеним. Залежить він і від навколишнього середовища, так само як і якість картоплі залежить від грунту.
Історик, який вивчатиме Англію вісімдесятих-дев'яностих років, опише колись при нагоді цей швидкий перехід від самовдоволеного стриманого провінціалізму до ще самовдоволенішого, хоч і менш стриманого імперіалізму,— іншими словами, розвиток «власницького» інстинкту нації, що ступила на шлях еволюції. І відповідно розвивався цей інстинкт у родині Форсайтів. Вони змінювалися не тільки зовні, але і в глибині.
Коли 1895 року Сюзен Геймен, заміжня сестра Форсайтів, померла невдовзі після свого чоловіка — така молода, аж смішно: їй було всього сімдесят чотири роки,— і відбулася кремація, та подія, хоч як дивно, не дуже вразила шістьох ще живих Форсайтів найстаршого покоління. Така байдужість мала три причини. Перша: майже таємний похорон старого Джоліона 1892 року в Робін-Гілі — першого з Форсайтів, що зрадив сімейний склеп у Гайгейті. Цей похорон, який відбувся через рік після цілком доброзвичайного поховання Свізіна, спричинив чимало розмов на форсайтівській біржі — оселі Тімоті Форсайта в Лондоні на Бейзвотер-род, де й досі накопичувалися й звідки розходилися родинні пересуди. Реакція була різна: від тужіння тітоньки Джулі до прямого твердження Френсі, що, мовляв, «давно слід було відмовитись від Гайгейта, бо там уже страшенно тісно». Правда, дядечко Джоліон в останні роки свого життя, після тієї дивної й прикрої історії із нареченим його внучки Джун, молодим Босіні, і Айріні, дружиною його племінника Сомса Форсайта, відверто чинив усупереч родинним звичаям; і ця незалежна поведінка, яка була завжди властива йому, почала здаватися всім Форсайтам трохи свавільною. А втім, філософські нахили здавна прозирали в нього крізь покров чистого форсайтизму, отож Форсайти в якійсь мірі були підготовлені до того, що він обере собі інше місце вічного спочинку. Проте все це було досить дивно, і коли зміст його духівниці став ходячою монетою на форсайтівській біржі, весь клан здригнувся. Із свого капіталу (загальна сума 145 304 фунти, податок на спадщину 35 фунтів 7 шилингів 4 пенси) він відписав 15 000 фунтів —«кому б ти подумала, люба? Айріні!»— колишній жінці свого племінника Сомса; Айріні, яка, вважай, зганьбила родину і яка — що найдивніше — йому не родичка по крові. Звичайно, відписав тільки проценти на довічне користування, тільки прибуток із цих грошей! Проте факт залишається фактом, і претензії старого Джоліона на те, що він справжній Форсайт, були відкинуті раз і назавжди. Отака була перша причина, чому похорон Сюзен Геймен в Уокінгу не справив особливого враження.
Друга причина була зовсім іншого характеру — куди ширшого й глибшого. Окрім будинку на Кемден-Гілі, Сюзен володіла ще маєтком (успадкованим по смерті Геймена) недалеко від Лондона у графстві Гемпшір, де хлопці Геймени навчилися стріляти і їздити верхи, на загальну думку, просто чудово,— вельми корисна для них річ, і всі цим пишалися; і самий факт володіння сільським маєтком якось виправдовував те, що її прах був розвіяний по вітру,— хоча ніхто не міг пояснити, звідки у неї взялася думка про кремацію. Але, як то годиться, всім послали запрошення, і Сомс поїхав туди, і молодий Ніколас теж, і духівниця виявилася цілком задовільною, в належних їй межах, бо Сюзен володіла своїм майном тільки з умовою довічного користування, і все воно без найменших ускладнень переходило дітям, поділене кожному порівну.
Третя причина, чому похорон Сюзен не справив особливого враження, була найширша. Її сміливо сформулювала бліда й худорлява Юфімія: «На мою думку, люди мають право розпоряджатися своїм тілом навіть після смерті». Коли зважити, що це сказала дочка Ніколаса, ліберала старої школи і запеклого тирана, то таку заяву слід вважати вельми несподіваною,— вона засвідчила, скільки води збігло від смерті тітоньки Енн 1886 року, коли право Сомса на тіло його дружини почало здаватися сумнівним, через що й сталася та лиха пригода. Звичайно, Юфімія висловлювалася по-дитячому, не маючи ніякого життєвого досвіду, бо, хоч їй вже давно минуло тридцять, її прізвище й досі було Форсайт. Але навіть коли взяти це до уваги, її зауваження, поза всякими сумнівами, свідчило про поширення принципів свободи, про децентралізацію і про тенденцію застосовувати основне право власності насамперед до себе. Коли Ніколас почув від тітоньки Гестер про зауваження своєї дочки, він обурено вигукнув «Бачите, які стали дружини й дочки! Вони тепер геть розперезалися!» Він, певна річ, ніяк не міг змиритися з законом про власність заміжньої жінки, бо той закон, напевно, був би йому на заваді, якби він, на своє щастя, не одружився ще до того, як його ухвалено. Але годі було заперечувати те, що молоді Форсайти бунтують проти панування над ними, і цей бунт, подібно до боротьби колоній проти чужоземного панування, яка парадоксально віщує прихід імперіалізму, дедалі ширився. Усі вони тепер були одружені, крім Джорджа, який зберіг вірність іподромові й клубу «Айсіум»; Френсі, яка продовжувала свою музичну кар'єру в студії біля Кінгз-род у Челсі, і досі їздила на бали у супроводі своїх поклонників, Юфімії, що жила у батьківському домі й постійно скаржилася на Ніколаса, і двох Дроміо, Джайлса та Джесса Гейменів Третє покоління було не дуже численне: молодий Джоліон мав трьох дітей, Вініфред Дарті — чотирьох, у молодого Ніколаса було, правда, аж шестеро, у молодого Роджера одне у Меріен Твітімен одне і в Сент-Джона Геймена двоє Але решта з шістнадцяти одружених — Джеймсові діти: Сомс, Рейчел і Сісілі; Роджерові: Юстас і Томас; Ніколасові Ернест, Арчібальд і Флоренс; Гейменові: Огастас і Еннебел Спендер — проживали вік, не подарувавши світові жодного нащадка.
