Сага про Форсайтів

— Поглянь на «леді в сірому», дідусю. Правда ж, вона сьогодні гарна?

У старого Джоліона закалатало серце, і на мить кімнату оповив туман; потім туман розвіявся, і він запитав, примруживши око:

— Хто ж це її так прибрав?

— Мадемуазель.

— Голлі! Не вигадуй казна-чого!

Ну й манірна ця француженка! Вона й досі не може забути, що в неї забрали уроки музики. Нічого не вдієш! Його крихітка — єдиний їхній друг. І це її уроки. Він не поступиться, нізащо не поступиться! Він погладив теплу шерсть на голові Балтазара і почув, як Голлі сказала:

— Коли мама приїде, все буде, як і тепер, правда? Адже вона не любить чужих.

Слова дитини немов оточили старого Джоліона холодною атмосферою протесту, показали йому, що загрожує його щойно відвойованій свободі. Так! Йому доведеться або змиритися зі своїм становищем старого діда, що здався на ласку турботливих і люблячих родичів, або ж боротися за цю нову й безцінну дружбу, а боротьба смертельно його втомлювала. Але його худе, виснажене обличчя сповнилося такої твердої рішучості, що стало ніби суцільним підборіддям. Це його дім, і це його справа; він не поступиться. Він поглянув на годинника, старого й тонкого, як і він сам; цей годинник служив йому п'ятдесят років. Уже п'ята година! І, поцілувавши мимохідь Голлі в голівку, він пішов униз у хол. Він хотів перестріти Айріні до того, як вона зійде нагору давати урок. Тільки-но зачувши торохтіння коліс, він вийшов на ганок і відразу побачив, що коляска порожня.

— Поїзд прибув, сер, а леді не приїхала.

Старий Джоліон суворо позирнув на кучера знизу вгору, очі його наче відштовхнули цікавість товстуна, затулили від нього гірке розчарування, яке пройняло старого Джоліона.

— Гаразд,— мовив він і зайшов у будинок.

Він подався у свій кабінет і сів там, тремтячи з голови до ніг. Що це означає? Може, вона спізнилась на поїзд; але він чудово знав, що причина не в цьому. «Прощавайте, любий дядечку Джоліоне». Чому «прощавайте», а не «на добраніч»? І потім рука, що завмерла в повітрі. І її поцілунок. Що це означає? Його охопила шалена тривога і злість. Він устав і почав міряти кроками турецький килим між вікном і стіною. Вона вирішила його кинути! Він знає це напевне — і він беззбройний. Старий хоче тішитися красою! Сміх, та й годі! Старість замкнула йому уста, позбавила змоги боротися! Він не має права на живе тепло, ні на що не має права, крім спогадів і жалю. Він не може її упрохувати: гордість є і в старих людей. Беззбройний! Цілу годину, забувши про втому, він ходив кімнатою повз вазу з гвоздиками, що їх сам нарвав і що дратували його своїми пахощами. Для людини, яка завжди вміла домагатися свого, найтяжче втратити силу волі. Доля впіймала його в свої сіті, й, наче бідолашна рибинка, він борсався, тикався у вічка, але не міг ані вислизнути, ані порвати їх. О п'ятій годині разом із чаєм йому принесли листа. На хвилину в нього спалахнула надія. Він розрізав конверт ножем для масла і прочитав: