Сага про Форсайтів

— «Гірко,— подумав він,— але інакше не виходить. Я втомився». Він запечатав листа, вкинув до скриньки, щоб його послали вечірньою поштою, і, почувши, як лист упав на дно, подумав: «От і кінець усьому, чого я так чекав і на що сподівався!» Того вечора після обіду, якого він майже не скуштував, після сигари, яку він облишив, докуривши до половини, бо йому стало від неї млосно, старий Джоліон поволі почвалав нагору і тихенько зайшов у дитячу кімнату. Він сів на канапці коло вікна. В кімнаті горів нічник, і йому було ледве видно обличчя Голлі, що спала, підклавши під щічку руку. Хрущ гудів за рисовим папером, яким був напханий камін, котрийсь із коней неспокійно тупав у стайні. От якби й собі заснути так міцно, як це дитя! Він розсунув планки жалюзі й визирнув надвір. З-за обрію сходив криваво-червоний місяць. Такого червоного місяця він не бачив іще ніколи. Далекі ліси й поля також поринали в сон, осяяні останніми відблисками літнього дня. І краса простувала нечутною ходою, як привид. «Я прожив довге життя,— думав він,— і тішився майже всім, що може бути найкращого. Невдячний я: за свій вік мені пощастило побачити стільки краси. Бідолаха Босіні сказав, що в мене є почуття краси. Сьогодні на місяці видно рибалку!» Повз вікно пролетів метелик, за ним ще один, ще один. «Леді в сірому!» Він заплющив очі. Його охопило таке відчуття, ніби він їх уже не розплющить; він дав тому відчуттю зміцніти, піддався йому; потім, здригнувшись, розтулив важкі повіки. Щось із ним не гаразд, напевно, навіть дуже не гаразд, хоч-не-хоч, а доведеться-таки покликати лікаря. Тепер уже байдужісінько! У тому гайку, мабуть, уже гуляє місячне світло; там, мабуть, тіні, й лише ці тіні не сплять. Немає ані птахів, ані звірів, ані квітів, ані комах; самі тіні повзуть; «леді в сірому»! Вони вилазять на ту колоду шепочуться між собою. Вона і Босіні! Що за думка! І жаби, і всякі комашки теж шепочуться! Як гучно цокає годинник! Все видавалося моторошним — і там, при сяйві червоного місяця, і тут, де спокійно світився нічник, де цокав годинник і нянин халат звисав із ширми, довгий, схожий на жіночу постать. «Леді в сірому!» І в нього з'явилася дуже дивна думка: а чи вона існує насправді? Чи вона коли-небудь приїздила? Чи, може, вона тільки втілення всієї тієї краси, яку він любив і з якою йому ось-ось доведеться розпрощатися? Фіалково-сіре диво з темними очима і короною бурштинових кіс, що з'являється на світанку, і в місячні ночі, і в літні дні? Що вона таке, хто вона, чи існує вона насправді? Він підвівся і постояв хвилину, стискаючи рукою підвіконня, щоб вернутися до дійсності; потім навшпиньки рушив до дверей. Біля ліжка він зупинився; і Голлі, наче відчуваючи його погляд, заворушилася, зітхнула й скрутилася щільніше, ніби злякалась. Так само навшпиньки він вийшов у темний коридор; дочвалавши до своєї кімнати, зразу роздягся і став перед дзеркалом у нічній сорочці. Справжнісіньке опудало — скроні запали, ноги як патички! Очі його не прийняли власного образу, і обличчя засвітилося гордістю. Всі змовилися проти нього, щоб його повалити, навіть його відображення в дзеркалі теж заодно з ними, але його не повалили — ще ні! Він ліг у ліжко і довго лежав без сну, намагаючись упокорити себе, надто добре усвідомлюючи, що хвилювання і зневіра дуже йому шкодять.