Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
«Любий дядечку Джоліоне! Мені так не хочеться писати того, що може Вас засмутити, але вчора ввечері мені забракло відваги сказати Вам це. На мою думку, тепер, коли повертається Джун, я вже не можу приїжджати й давати Голлі уроки. Деякі події залишають такий глибокий слід, що їх годі забути. Для мене зустрічатися з Вами й Голлі була величезна втіха. Можливо, інколи я ще зустрічатимусь із Вами, коли Ви приїжджатимете в місто, хоча я певна, що це Вам шкодить,— адже я бачу, як Ви перевтомлюєтесь. Я гадаю, що Вам треба спокійно відпочити, поки триває ця спека, а тепер, коли вернеться Ваш син і Джун, Вам буде так гарно вдома. Дякую Вам безліч разів за те, що Ви були такі ласкаві до мене.
З любов'ю Ваша Айріні»
Оце воно і є! Його здоров'ю шкодить усяка втіха і все те, що йому подобається; нема чого опиратися почуттю неминучого кінця, наближенню смерті, що підкрадається ледь чутною ходою. Йому шкодить! Навіть вона не розуміє, що відродила в нього потяг до життя, втілила в собі всю красу, яка вислизає від нього!
Чай прохолов, сигара залишилася незапалена; а він безперестану ходив по кімнаті, вагаючись між гордістю і жадобою життя. Нестерпно відчувати, що тебе помалу зв'язують, а ти не можеш сказати ні слова, нестерпно жити, коли твоя доля в руках інших, котрі твердо вирішили придушити тебе до землі своєю турботою і любов'ю. Нестерпно! Він побачить, як на неї вплине правда — правда про те, що він дужче прагне її бачити, аніж продовжити своє животіння. Він сів до свого старого письмового столу і взяв перо. Але йому не писалося. Було щось принизливе в тому, що він змушений благати її; благати, щоб вона зігріла йому очі своєю красою. Це дорівнювало б признанню, що він здитинів. Він просто не міг. І натомість він написав:
«Я сподівався, що пам'ять про давні рани не може завадити тому, що дає втіху й користь і мені, і моїй маленькій внучці. Але старі люди звикають відмовлятися від своїх бажань; нічого не вдієш, адже навіть від бажання жити доведеться відмовитись рано чи пізно; і, мабуть, що раніше, то краще.
Прийміть мої вітання. Джоліон Форсайт»
— «Гірко,— подумав він,— але інакше не виходить. Я втомився». Він запечатав листа, вкинув до скриньки, щоб його послали вечірньою поштою, і, почувши, як лист упав на дно, подумав: «От і кінець усьому, чого я так чекав і на що сподівався!» Того вечора після обіду, якого він майже не скуштував, після сигари, яку він облишив, докуривши до половини, бо йому стало від неї млосно, старий Джоліон поволі почвалав нагору і тихенько зайшов у дитячу кімнату. Він сів на канапці коло вікна. В кімнаті горів нічник, і йому було ледве видно обличчя Голлі, що спала, підклавши під щічку руку. Хрущ гудів за рисовим папером, яким був напханий камін, котрийсь із коней неспокійно тупав у стайні. От якби й собі заснути так міцно, як це дитя! Він розсунув планки жалюзі й визирнув надвір. З-за обрію сходив криваво-червоний місяць. Такого червоного місяця він не бачив іще ніколи. Далекі ліси й поля також поринали в сон, осяяні останніми відблисками літнього дня. І краса простувала нечутною ходою, як привид. «Я прожив довге життя,— думав він,— і тішився майже всім, що може бути найкращого. Невдячний я: за свій вік мені пощастило побачити стільки краси. Бідолаха Босіні сказав, що в мене є почуття краси. Сьогодні на місяці видно рибалку!» Повз вікно пролетів метелик, за ним ще один, ще один. «Леді в сірому!» Він заплющив очі. Його охопило таке відчуття, ніби він їх уже не розплющить; він дав тому відчуттю зміцніти, піддався йому; потім, здригнувшись, розтулив важкі повіки. Щось із ним не гаразд, напевно, навіть дуже не гаразд, хоч-не-хоч, а доведеться-таки покликати лікаря. Тепер уже байдужісінько! У тому гайку, мабуть, уже гуляє місячне світло; там, мабуть, тіні, й лише ці тіні не сплять. Немає ані птахів, ані звірів, ані квітів, ані комах; самі тіні повзуть; «леді в сірому»! Вони вилазять на ту колоду шепочуться між собою. Вона і Босіні! Що за думка! І жаби, і всякі комашки теж шепочуться! Як гучно цокає годинник! Все видавалося моторошним — і там, при сяйві червоного місяця, і тут, де спокійно світився нічник, де цокав годинник і нянин халат звисав із ширми, довгий, схожий на жіночу постать. «Леді в сірому!» І в нього з'явилася дуже дивна думка: а чи вона існує насправді? Чи вона коли-небудь приїздила? Чи, може, вона тільки втілення всієї тієї краси, яку він любив і з якою йому ось-ось доведеться розпрощатися? Фіалково-сіре диво з темними очима і короною бурштинових кіс, що з'являється на світанку, і в місячні ночі, і в літні дні? Що вона таке, хто вона, чи існує вона насправді? Він підвівся і постояв хвилину, стискаючи рукою підвіконня, щоб вернутися до дійсності; потім навшпиньки рушив до дверей. Біля ліжка він зупинився; і Голлі, наче відчуваючи його погляд, заворушилася, зітхнула й скрутилася щільніше, ніби злякалась. Так само навшпиньки він вийшов у темний коридор; дочвалавши до своєї кімнати, зразу роздягся і став перед дзеркалом у нічній сорочці. Справжнісіньке опудало — скроні запали, ноги як патички! Очі його не прийняли власного образу, і обличчя засвітилося гордістю. Всі змовилися проти нього, щоб його повалити, навіть його відображення в дзеркалі теж заодно з ними, але його не повалили — ще ні! Він ліг у ліжко і довго лежав без сну, намагаючись упокорити себе, надто добре усвідомлюючи, що хвилювання і зневіра дуже йому шкодять.