Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Саме так, ти правду кажеш, як завжди, голова Тугодум! — здригаючись на місці, немов повітряні кульки за вітром, заволали тупотупи. — Ось такі ми і є, страшні без омани.

— Я тільки хотіла сказати, що вам добре личить і ваш нинішній вигляд!

— Прислухайтеся до неї, — одразу ж підхопили тупотупи, — її цілковита правда! Як нам личить наш нинішній вигляд! Усі красені, мов дібрані!

Вони змінили попередню думку й оком не змигнувши та навіть не помітили цього.

— Вона мала на увазі, — не забарився втрутитися Тугодум, — як нам личило бути тими, які ми були, доки не стали тими, якими є.

— Який слушний наш голова! Слушніше не буває! — одразу загомоніли інші. — Саме це вона і мала на увазі! Ми самі чули!

— Та я казала зовсім інше, що ви гарні й такі, які ви є! — розгубилася Люсі.

— От! Я й кажу: раніше ми були гарні, а не те, що є! — вів своє Тугодум.

— Прислухайтеся до них обох! — завели свою пісню тупотупи. — Вони обидва правду кажуть! Як і завжди! Та як дотепно, коротко і влучно!

— Але ж ми стверджуємо зовсім протилежне! — обурилася Люсі, уже сама тупаючи ногою з нетерплячки.

— Авжеж, протилежне! Протилежніше й бути не може! — одразу ж погодилися тупотупи. — Не кожен так вміє — стверджувати протилежне! Тож стверджуйте собі й надалі, обоє!

— Та ви кого завгодно з глузду зведете! — спересердя мовила Люсі й махнула на них рукою. Але тупотупи, здавалося, були вкрай задоволені бесідою, тож, зрештою, Люсі вирішила, що цю зустріч можна вважати вдалою.

А от надвечір трапилася ще одна подія, яка ощасливила тупотупів до неможливості. Каспіан разом з іншими попрямували до берега, щоб подати сигнал Рінсу та всім, хто залишився на борті і хто, мабуть, уже страшенно хвилювався. Не були байдужими й тупотупи: вони скакали та плигали навколо, мов футбольні м’ячі на тренуванні, устигаючи перегукуватися й погоджуватися одне з одним, доки Юстас не стерпів і не пробурмотів, мовляв: «Краще б чарівник зробив їх свого часу не невидимими, а нечутними» (дуже скоро він неабияк про свої слова пошкодував, адже йому ще довго довелося пояснювати усім тупотупам, які оточили його, що під «не невидимий» він мав на увазі «той, кого не бачать», а не «нене, видимий», тобто не звертання до матусі з приводу чогось видимого, а під «нечутним» він розумів «тих, кого неможливо почути», а не те, про що не можна пронюхати); та остаточної впевненості в тому, що його зрозуміли, він не мав. Особливо ж його роздратувало те, що наприкінці йому відверто сказали: «Язик у тебе довгий, та володіти ним ти геть не вмієш; ой, далеко ж тобі до нашого Тугодума, хлопче! Ти більше прислухайся до нього, може, чогось і навчишся!»

Так от, коли всі опинилися на березі, Ріпічипа осяяла блискуча думка. Він швиденько спустив на воду свій маленький коракл[6] і моторно проплив уздовж берега туди-сюди, аж поки не побачив, як усі без винятку тупотупи слідкують за ним, мов зачаровані. Тоді він звернувся до них із промовою:

— Вельмишановне та вельмирозсудливе тупотупство! До вашої уваги човен! Та чи потрібен він вам? Гойдатися на хвилях з вашими ногами можна і без нього! Нумо, без зайвого поспіху всі до води і побачимо, чи втримаєтеся ви на хвилях!