Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Навіщо мені багнет, коли в мене револьвер буде! — дивувався Маєвський, який очікував, що буде служити десь при штабі, а не місити багно на передовій.
Так минали тиждень за тижнем, коли несподівано, вже по весні, до мене надійшов дивний лист.
— Іване Карповичу, лист від жінки, а всередині чистий папір! Як так? — здивувався граф. Ідеї для роману він так і не знайшов, то я запряг його відповідати на численні листи, які десятками щодня приходили до мене від читачів, що дякували, просили поради, розповідали про свої біди чи цікаві історії, свідками яких їм довелося стати.
— Чистий папір. Дайте подивитися, — я взяв аркуш. На ньому нічого не було написано, але пропахчений парфумом він був добряче. І запах цей я впізнав. — Дивно, мабуть, якась помилка.
Я сховав аркуш у кишеню, згодом вийшов з кабінету. На кухні запалив свічку і поводив над нею аркушем. Побачив, як почали з’являтися літери красивого жіночого почерку. «Ваню, буду вдячна, якщо ти приїдеш, краще таємно. Щось відбувається. Твоя Стася». Я принюхався до аркуша, а потім спалив його. Їхати мені нікуди не хотілося, але просила не чужа мені жінка. Можливо, їй потрібна допомога. То по обіді я вже їхав на вокзал, сказавши графу, що на кілька днів відлучуся до Бахмача Маєвський нічого не запідозрив.
Поїхав до Ромен, коли вже вечоріло, розраховував устигнути на нічний потяг до Києва, щоби прибути вранці. Думав про те кіно і про те, що там могло бути нечисто, що схвилювало пані Анастасію. Судячи з усього, від самого початку вона знала більше від мене, але зараз, мабуть, дізналася ще щось. Можливо, і на неї вийшла контррозвідка, а може, хтось інший. Я намагався думати про справу, але думалося про запах аркуша і про ту ніч у готелі.
Їхав собі на бричці й так замріявся, що коли почув постріли, то аж підстрибнув. Краї в нас були спокійні, не якийсь там Кавказ, тож я здивувався. Навколо був невеличкий гай, далі поля до самого небокраю. Полювати тут ніколи не полювали, бо й зайців не було. А тут постріли. Господи, хоч не війна почалася? Та тільки яка війна, коли до кордону не одна сотня верст? Коли чую — біжить хтось дорогою і дзеленчить залізом. Що за дива? Воно вже сутеніти почало, не дуже й роздивишся, але так наче чоловік, дебелий. Чалий форкнув, чоловік почув і побіг з дороги в поле.
— Ану стій! — кричу йому.
— Іване Карповичу, ви! — до мене побіг. Знайомий голос.
— Гришо — ти? — впізнав я розбійника Котовського.
— Я, я! Рятуйте, Іване Карповичу, благаю! Вік пам’ятати буду!
Підбіг, дивлюся, що в кайданах, засапався весь.
— Втік, чи що?
— Втік! Женуться за мною! Пристрелять, як собаку, бо я приставу голову проламав! Рятуйте, Іване Карповичу. Боржником вашим буду!
— Ну, пристав наш іще та собака. Добре, лізь он у віз під сидіння.
Там зазвичай валізи лежать, але ж зараз без речей їхав. Гриша сховався, я поїхав, коли чую, попереду тупіт кінський і постріли. От же дурні, навіщо стріляти? Тільки обивателів лякати. Запалив ліхтар на бричці, щоб у темряві не поцілили випадково.
Онде прискакало четверо городових із Ромен.
— Іване Карповичу, ви?
— Я. Що тут відбувається? Чи знову потяг пограбували?
— Ні, небезпечний злочинець із тюрми втік! Проламав голову приставу і втік, пес такий! Не бачили тут нікого?
— Ні, не бачив. Та чого б він дорогою бігав? Мабуть, до Сули подався, у плавнях сховатися. А що, дуже небезпечний?
— Зарізяка! На каторзі був, потім утік!
— Як же ви його спіймали? — цікавлюся.
— Та ледь-ледь! Довго відстрілювався, двох поранив, поки взяли його. Пристав наш орден отримав, а нам медалі, — розповідають, а я дивуюся, бо залишив же Гришу зв’язаним перед від ділком. Коли на ось тобі, цілу історію вигадали, щоб нагороди заробити. Ну, хитрюги!
— Справді небезпечний. Ну, нічого, хай тільки поткнеться до мене — пристрелю, — дістав револьвер, показав.
— А ви куди їдете?
— Та у Ромни, на нічний потяг. Хлопці, ви проїдьте і до хутора мого, подивіться, чи все там добре.
Дав їм по рублю, і поскакали вони.
Я з Гришею далі покотив.
— Можна вже вилізти? — питає він.
— Лежи до самих Ромен. То що, кажуть, зі стріляниною тебе брали?
— Та брешуть, вигадали все. Ви ж мене зв’язаним їм кинули, таким мене і взяли. А потім усе вигадали, двоє навіть підстрелили себе у сало на животі, щоб тільки нагороди отримати.
— А як тобі втекти вдалося?
— Та як, набрехав приставу, що знаю, де скарби сховані. Я почув, що тут навесні цукровий завод пограбували.
— Ага, було таке.
— То наплів приставу, що знаю, де гроші сховані. Мовляв, одного босяка з тих розбійників схопив і допитав, він мені все й видав. Пристав спочатку не повірив, але я йому капав потроху на мозок, і оце сьогодні взяв він мене і повіз. Дорогою я візника скинув, пристава головою об дверцята, сам на бричці б утік, та не пощастило, колесо відпало. Городові верхи, куди від них втечеш? А тут ви, Іване Карповичу, мій дивовижний рятівник. Тепер я ваш боржник, присягаюся! А в Гриші Котовського слово — залізне. Що скажете, те й зроблю для вас.
— Добре, Гришо. Поїдеш зі мною до Києва, треба там дещо з’ясувати.
— У Києві мене арештують одразу, з черепком моїм голомозим! Та й кайдани оце, навіть до потяга не пустять.
— Ну, це ми вирішимо.
У Ромнах у мене були знайомства, то й кайдани зняли, й одягли, перуку причепили, валізу дали, і зробився Гриша з босяка схожий на якогось торгівця бродячого. Я теж перевдягнувся, бороду причепив, сіли у потяг. У різних вагонах, Гриша міг вийти на будь-якій станції, але слову його я вірив. Не через чесність його, а тому, що куди йому було податися без грошей? А так при мені буде, обдивиться, що і як.
Зранку приїхали до Києва, взяли візника. По всьому місту були розклеєні афіші прем’єри кіно «Вбити варвара», на яких Іван Мозжухін багнетом проштрикує якусь чорну фігуру ледь не з рогами. А позаду в нього скривавлена Анастасія Кольцова. Страшна картинка, і так її багато по місту, що аж очам важко. А ще солдатів багато, офіцерів, постійно кудись марширують. Всі або про війну говорять, що ось дамо тевтонам, або про кіно, що добре б було подивитися. Прокат починався післязавтра, одразу в усіх кінотеатрах Києва і не тільки Києва, а всіх західних і південно-західних губерній, ближчих до майбутніх фронтів. Кінофабрика Ханжонкова вдвічі зменшила ціну квитків для солдатів і резервістів, розповсюдивши контрамарки по гарнізонах. То цивільним годі й мріяти було подивитися кіно у перші кілька днів.
— Хочете, я квитки знайду? — запропонував Гриша, коли побачив мою зацікавленість.
— Не треба Поки подивися за одним готелем, — приїхали ми до «Сарданапала», де знову, після польових зйомок, артисти жили. Як і раніше, знімальна група цілий поверх винаймала. — Мене цікавить, чи не крутяться тут особи якісь підозрілі. Може, чутки якісь. Ось на тобі рубль на витрати, увечері я підійду.
Залишив Гришу, а сам поїхав до інституту шляхетних панянок, де мав відбуватися прийом, присвячений майбутній прем’єрі. Анастасія була вже там. За рубль мене провели всередину, ще за рубль до її гримерної, а далі платити не довелося. Тобто спочатку вона не впізнала, здивовано дивилася на мою бороду, вже хотіла покликати когось із охорони.
— Тихо, це я, Ваня, — прошепотів їй.
Вона зраділа, впустила і розцілувала Виглядала схвильованою і аж наляканою.
— Що сталося?
— Та наче й нічого, але щось коїться, — вона нервово кусала губи.
— Розповідай.
— Якісь люди з’явилися, незнайомі мені люди, щось там балакають із Плумпе та Бутурліним, і Анатоль при них. Вони щось приховують. І щось готують, так мені здається.
— Є якісь підозри?
— Ні, Ваню, я ж звичайна акторка, а не сищик. Але я відчуваю, Ваню. Знаєш, у мене є така риса, що я відчуваю неприємності, які насуваються. Це мені дуже допомагало в житті. І зараз мені страшно. Дуже страшно, — вона кривиться, тремтить, кусає губи, в неї переляк в очах.
— У тебе є кокаїн? — питаю, бо думаю, чи не паніка це у зв’язку з відсутністю порошку.