Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Проте українська місія у Варшаві за погодженістю з Петлюрою, таємно, щоб не викликати передчасно вогонь з боку польських шовіністичних кіл, укладає угоду про спільний військовий похід в Україну польських та українських військ. Ця угода не була в ті роки ніде опублікована, і лише в 1926 р. вона побачила світ. Першим пунктом цієї угоди було визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Петлюра визнавався головним керівником Української держави. Другим пунктом визначалося, що кордон між обома державами проходитиме по річці Збруч. Третім пунктом визнавалося, що кордони України повернуться до 1772 р., тобто до розділів Польської Речі Посполитої. А це означало, що Польщі переходять Східна Галичина, Західна Волинь, частина Поділля. Тобто, вся територія західноукраїнських земель і частина Правобережжя опиняється під владою Польської держави. Ще одним пунктом визначалося, що український уряд буде гарантувати всі громадянські права народам інших національностей, в тому числі й польської, в межах конституції.

За військовою конвенцією, яка додавалась до цієї угоди, визначалося, що українські війська на чолі з Петлюрою підпорядковуються військовому командуванню Польської держави. Вони з’єднують свої сили і йдуть відвойовувати українську землю. Та все ж про угоду стало скоро відомо в політичних колах України.

Цей союз Петлюри з Польщею викликав страшенне обурення як у Галичині, так і в Україні Наддніпрянській. У Галичині, де визвольний рух мав досить відчутні успіхи і де українські лідери сподівалися, що Західній Україні Європа таки дасть можливість державного існування, умови цієї угоди ставили під загрозу знищення будь–яких надій на суверенність. Відомо, що поляки упродовж багатьох століть володіли цією українською територією і не допускали й думки, що Галичина може відокремитися від Польщі. Тепер, за цією угодою, Галичина мала юридично перейти під владу Польської держави. Отже, перекреслювалися всі сподівання на державне існування Галицького краю, знищувались і всі національно–визвольні завоювання в ході Української революції.

Обурення викликало й те, що українська армія підпорядковувалася польському командуванню, підпорядковувалося далі й економічне життя майбутньої України. Така обставина викликала велике невдоволення і в лавах українських політичних лідерів Наддніпрянщини. Пішов у відставку весь український уряд на чолі з Ісаком Мазепою, пішли у відставку представники провідних політичних партій на знак протесту проти цієї угоди Петлюри. Але ніхто не зважував, що в нього іншої допомоги ні від кого не було. Між іншим, ніхто не звернув уваги й на те, що в цьому випадку Петлюра вчинив так само, як вчинили недавно і галичани, зраджуючи не тільки війська Петлюри домовленістю із денікінцями, виходячи тільки із власних інтересів, а й і нехтуючи інтересами незалежності всієї Наддніпрянської України.

У Петлюри не було й часу шукати інших спільників. Справді, це була єдина можливість відновити свою владу в Україні, відновити державне існування українського народу хоча б не на всій українській території, а все ж на великій її частині. З точки зору стратегічного розвитку подій таке рішення мало сенс: можна було розраховувати, що, відновивши Українську державу на значній частині України, з часом можна було б з успіхом провадити боротьбу і за відновлення державного існування іншої частини української території, зокрема й Галичини, яка становила третину всієї України. Але цього не хотіла розуміти більшість політичних діячів України та й Галичини.