Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Я притискаю скальпелі до стегна. Долоні у мене вкриваються потом. Він дивиться на мою руку, і я відкладаю скальпелі на ліжко. Він ставить тацю на стіл.
— У-урс дуже старався.
Я відчуваю, що виблюю, коли подивлюся на їжу. Він підходить до дверей і зачиняє їх. Я відсовуюся. Самовладання тримається на волоску.
Найстрашніше — це не гнів. Найстрашніше — це бажання, що ховається за гнівом. Можна змиритися з чистим почуттям без будь-яких домішок. Але мене серйозно лякає схована глибоко в душі потреба притиснутися до нього.
— Ти с-сама бувала в експедиціях, Смілло. Ти з-знаєш, що настає момент, коли від тебе нічого не з-залежить, коли ти не можеш з-зупинитися.
Я думаю, що якоюсь мірою я його зовсім не знаю, що я ніколи не була з ним разом у ліжку. З другого боку, є якась холодна, шляхетна послідовність у тому, що він ні про що не шкодує. Як тільки випаде нагода, я вижену його зі свого життя. Але зараз він — мій єдиний, крихкий, нереальний шанс.
— Мені треба тобі дещо показати, — кажу я.
І розповідаю, що саме.
Він неприродно усміхається:
— Це неможливо, Смілло.
Я відчиняю двері, щоб він пішов. До цього моменту ми говорили пошепки, тепер я вже не думаю про обережність.
— Ісайя, — кажу я. — У чомусь це і твоя провина. Тепер виявляється, що і ти стояв на даху за його спиною.
Він хапає мене за плечі й переносить назад на ліжко.
— З-звідки т-ти можеш з-знати, Смілло?
Він ще дужче заїкається. На його обличчі написаний страх. Напевно, тепер на борту «Кроноса» немає жодної людини, яка б не боялася.
— Ти не в-втечеш? І пов-вернешся зі мною назад?
Я ладна розсміятися.
— Куди я подінуся, Фойле?
Він не усміхається.
— Ландер сказав, що бачив, як ти ходиш по воді.
Я знімаю шкарпетки. Між пальцями і передньою частиною стопи приклеєний шматочок пластиру. З його допомогою тримається Яккельсенів ключ.
Нам ніхто не трапляється на шляху. Ют не освітлений. Коли я відмикаю ключем двері, ми обоє відчуваємо, що стоїмо за кілька метрів од тієї платформи, де менш ніж 24 години тому чекали, щоб побачити останню подорож Яккельсена. Свідомість цього не має ніякого особливого значення. Любов виникає тому, що є резерви, вона минає, коли живеш на рівні інстинктів, коли залишаються тільки прості потреби в їжі, сні і самозбереженні.
Я запалюю світло на нижньому поверсі. Море світла в порівнянні з променем ліхтарика. Можливо, це необережно. Але ні на що інше немає часу. Найпізніше за кілька годин ми будемо на місці. Тоді буде увімкнено світло на палубі, тоді всі ці порожні приміщення наповняться людьми.
Ми зупиняємося перед стіною в кінці коридору.
Я ризикую всім тільки тому, що мені щось здалося дивним. Мені здалося дивним, що стіна, згідно з моїми підрахунками, видається на п’ять футів перед гідравлічною системою керування. Що десь за цією стіною є щось подібне до генератора.
Я дивлюся на механіка. І абсолютно не розумію, чому він все-таки пішов зі мною. Можливо, він сам цього не розуміє. Можливо, все через те, що неймовірне здатне притягати. Я показую на двері слюсарної майстерні.
— Там є молоток.
Здається, він мене не чує. Він береться за рейку, прибиту по краю стіни, і віддирає її. Роздивляється дірки від цвяхів: дерево свіжіше.
Він засовує пальці в щілину між дошкою й перегородкою і тягне на себе. Вона не піддається. З кожного боку приблизно по п’ятнадцять цвяхів. Потім він сильно смикає, і стіна опиняється у нього в руках. Це шматок фанери завтовшки десять міліметрів і площею шість квадратних метрів. У його руках він схожий на дверці шафи.
За нею стоїть холодильник. Заввишки два метри, завширшки метр, зроблений з неіржавіючої сталі, він нагадує мені крамнички, де продавали морозиво в шістдесятих роках у Копенгагені, коли я вперше побачила, що люди витрачають енергію, аби зберігати холод. Щоб він не змістився від хитавиці, його за ніжку прикріпили металевою скобою до того, що, очевидно, раніше було задньою стіною коридору. На дверцях холодильника висить циліндричний замок.
Він приносить викрутку. Відгвинчує скобу. Потім береться за холодильник, який, здається, неможливо підняти. Напружуючись з усієї сили, він витягує холодильник на півметра вперед. Є щось вивірене в його рухах, свідомість того, що напружуватися з усієї сили треба тільки протягом частки секунди. Він робить ще три ривки, і холодильник опиняється розверненим заднім боком до нас. У складаному ножі у нього є хрестоподібна викрутка. У задній стінці приблизно п’ятдесят гвинтів. Він вставляє викрутку в шліц і, притримуючи гвинт вказівним пальцем лівої руки, обертає її вліво не поштовхами, а рівномірно. Гвинти вилазять з отворів самі собою. У нього йде не більше десяти хвилин на те, щоб вийняти їх усі. Він акуратно збирає їх у кишеню і знімає задню кришку разом з проводами, ребрами охолоджування, компресором і випарником.