Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
— Той, хто знаходить щось цікаве в Гренландії, повинен повідомити про це до Державного музею в Нууку. Звідти вони подзвонили б до Мінералогічного музею та Інституту металургії в Копенгагені. Знахідка була б зареєстрована як щось, що становить національний інтерес, і була б реквізована.
Він нахиляється вперед:
— Терк говорить, що він важить п’ятдесят тонн. Це найбільший метеорит у світі. У них із собою в дев’яносто першому році були кисень і ацетилен. Вони відрізали кілька шматочків. Терк говорить, що в ньому алмази. І речовини, яких немає на землі.
Коли б не ця складна ситуація, мені б, напевно, здалося, що в ньому є щось зворушливе, щось хлоп’яче. Натхнення дитини на думку про загадкову речовину, алмази, золото під воротами веселки.
— А Ісайя?
— Він був у дев’яносто першому році. Зі с-своїм батьком.
Так, звичайно, і мало бути.
— Він утік із судна в Нууку. Їм довелося залишити його там. Лоєн знайшов його й відправив додому.
— А ти, Фойле, — кажу я. — Що тобі від нього було потрібно?
Коли він розуміє, що я маю на увазі, обличчя його стає замкнутим і дуже суворим. У ці хвилини, коли все одно вже надто пізно, я проникаю в потаємні куточки його душі.
— Звичайно, я його не чіпав. Там, на даху. Я любив його, як н-нікого…
Він затинається і не може закінчити речення. Чекає, поки заспокоїться.
— Терк знав, що він щось узяв. П-плівку. Глетчер перемістився. Вони шукали два тижні і не могли його знайти. Н-нарешті Терк найняв вертоліт і полетів у Туле. Щоб знайти тих ескімосів, які брали участь в експедиції шістдесят шостого року. Він знайшов їх. Але вони н-не хотіли їхати з ним. Тож він попросив їх описати маршрут. Цю плівку взяв Барон. Її ти і знайшла.
— А «Білий розтин», як ти туди потрапив?
Я знаю відповідь наперед.
— Вінґ, — кажу я. — Це Вінґ. Він поселив тебе там, щоб ти наглядав за Ісайєю та Юліаною.
Він хитає головою.
— Навпаки, звичайно ж, — кажу я, — ти був там раніше. Вінґ переселив туди Ісайю та Юліану, щоб вони були поблизу від тебе. Можливо, щоб з’ясувати, що вони знають і пам’ятають. Саме тому клопотання Юдіани про те, щоб її переселили поверхом нижче, не було задоволене. Вони повинні були бути поблизу від тебе.
— Мене найняв Сайденфаден. Про двох інших я раніше й не чув. Поки ти не дісталася до них. Я пірнав для Сайденфадена. Він інженер з транспорту. А тоді він торгував антикваріатом. Я діставав йому ідолів з дна озера Ліайя, у Бірмі, до введення там надзвичайного стану.
Я згадую чай, який він заварював мені, його тропічний смак.
— Потім я випадково зустрів його в Копенгагені. Я був безробітним. Ніде було ж-жити. Він запропонував мені наглядати за Бароном.
Немає людини, якій не легшає на душі, коли доводиться розповідати правду. Механік — не природжений брехун.
— А Терк?
Погляд його стає відсутнім.
— Людина, яка завжди добивається своєї мети.
— Що він знає про нас? Він знає, що ми зараз тут сидимо?
Він хитає головою.
— А ти, Фойле, хто ти такий?
У його очах порожнеча. Це питання, на яке він ніколи в житті не намагався дати відповідь.
— Людина, яка хоче трохи заробити.
— Сподіваюся, що ти добре заробляєш, — кажу я. — Адже ці гроші повинні компенсувати смерть двох дітей.
Губи його стискаються.
— Дай мені ковток, — кажу я.
Пляшка порожня. Він дістає з ящика ще одну. Я встигаю помітити там круглу синю пластмасову банку і щось прямокутне, загорнуте в жовту шматину.
Спиртне п’ється швидко.
— Лоєн, Вінґ, Андреас Ліхт?
— Вони б-були усунені із самого початку. Вони надто с-старі для цього. Це повинна була бути наша експедиція.
За цими стереотипними формулюваннями мені чується голос Терка. Є щось привабливе в невинності. Але лише поки її не спокусили. Потім вона стає жалюгідним видовищем.
— Отже, коли я почала завдавати надто багато незручностей, ви домовилися, що ти стежитимеш і за мною?
Він хитає головою:
— Я нічого не знав про все це, не знав про Терка чи Катю. Те, що вдалося дізнатися нам з тобою, було несподіваним для мене.
Тепер я бачу його таким, який він є. Це видовище не приносить розчарування. Просто все складніше, ніж я раніше думала. Будь-яке захоплення спрощує. Як і математика. Бачити його ясно — це означає бути об’єктивною, облишити ілюзію про героя і повернутися назад до дійсності.
А можливо, я просто сп’яніла від перших ковтків. Ось що виходить, коли п’єш так рідко. П’янієш, як тільки перші молекули вбираються слизовою оболонкою рота.
Він устає й підходить до ілюмінатора. Я нахиляюся вперед. Однією рукою я беру пляшку, другою витягаю ящик і обмацую шматину. Вона обмотана навколо рифленого металевого предмета циліндричної форми.