Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
— Який?
Я бачу по ньому, що і для нього ці думки не нові. Він теж розумів, що не все тут гаразд. Але він витісняв ці думки зі своєї свідомості. Він — данець. Завжди краще зручне замовчування, ніж гнітюча правда.
— Передній трюм «Кроноса» переобладнано. Він може бути стерилізований. Він оснащений пристроєм подачі кисню й атмосферного повітря. Він зроблений так, ніби вони збираються перевозити велику тварину. Мені спало на думку, що Терк, можливо, вважає, ніби камінь, який ви повинні підняти, живий.
У пляшці більше нічого не залишилося.
— Ти це добре придумав з пожежною сигналізацією.
Він утомлено посміхається:
— Тільки так можна було покласти папери на місце і не привернути уваги до того, що вони мокрі.
Ми сидимо на різних кінцях ліжка. «Кронос» рухається все повільніше і повільніше. У моєму тілі тихо розгорається люта сутичка між двома видами отруєння: кристально ясною нереальністю амфетаміну і хисткою насолодою алкоголем.
— Коли Юліана розповіла тобі, що Лоєн регулярно обстежував Ісайю, я вперше подумала, що йдеться про якусь хворобу. Але тільки коли я побачила рентгенівські знімки, я остаточно переконалася в цьому. Знімки після експедиції шістдесят шостого року. Їх роздобув Лаґерманн з лікарні Королеви Інґрід в Нууку. Смерть настала не від вибуху. У їхній організм проник якийсь паразит. Можливо, свого роду черв’як. Але більший, ніж будь-який з відомих. І рухався він швидше. Вони померли за кілька днів. Можливо, за кілька годин. Лоєна цікавило, чи не заражений Ісайя.
Він хитає головою. Він не хоче вірити в це. Адже він шукає скарб. Алмази.
— Саме тому спочатку всім цим займався Лоєн. Він учений. Гроші — це другорядне. Мова йшла про Нобелівську премію. З того дня в сорокові роки, коли він це виявив, він передбачав наукову сенсацію.
— Чому вони мені цього не розповіли?
Всі ми живемо, сліпо довіряючи тим, хто ухвалює рішення. Сліпо довіряючи науці. Адже світ безмежний, а будь-яка інформація невизначена. Ми визнаємо, що земна куля кругла, що ядра атома тримаються разом, немов краплі, що простір вигинається, що необхідно втручатися в генетичний матеріал. Не тому, що ми знаємо, що це правильно, а тому, що ми віримо тим, хто нам це говорить. Усі ми — прозеліти науки. І на відміну від послідовників інших релігій ми більше вже не можемо переступити відстань, що відокремлює нас від наших проповідників. Складнощі виникають, коли натикаєшся на пряму брехню і ця брехня має безпосередній стосунок до твого життя. Стан механіка подібний до паніки дитини, що вперше спіймала своїх батьків на брехні, яку вона завжди за ними підозрювала.
— Ісайїн батько пірнав, — кажу я. — Решта, очевидно, теж. Більшість паразитів проходить ряд стадій розвитку у воді. Тобі доведеться пірнати. І тобі доведеться примушувати інших це робити. Ти — остання людина, якій слід знати правду.
Від хвилювання він схоплюється на ноги.
— Ти повинен допомогти мені подзвонити, — кажу я.
Коли ми встаємо, я намацую в ящику металевий предмет, загорнутий у шматину, і пласку круглу коробку.
Радіорубка міститься за містком, навпроти офіцерської кают-компанії. Ми проходимо туди, ніким не помічені. Перед дверима я зупиняюся. Він хитає головою:
— Там нікого немає. За вимогами ІМО[73] тут двічі на годину повинен хтось бути, але у нас на борту немає радиста. Тому вони настроїли короткохвильовий приймач на 2,182 кілогерца, міжнародну частоту лиха, і підключили до сигналізації, яка спрацює, якщо буде подано сигнал лиха.
Яккельсенів ключ не підходить до цих дверей. Мені хочеться закричати.
— Я повинна потрапити туди, — кажу я.
Він знизує плечима.
— Ти в боргу перед нами обома, — кажу я.
Ще мить він вагається. Потім обережно береться за ручку і натискає на двері. Не чути тріску дерева, чути лише, як язичок, дряпаючи сталеву рамку, видавлює її всередину.
Приміщення дуже маленьке, тісно заставлене. Маленький УКХ-приймач, дводіапазонний передавач завбільшки з холодильник, ящик, яких я раніше не бачила, з вмонтованим телеграфним ключем, стіл, стільці, телетайп, телефакс, кавоварка, цукор і пластмасові стаканчики. На стіні годинник, скло якого обклеєно паперовими трикутниками різних кольорів, радіотелефон, календар, сертифікат технічного огляду, ліцензія, видана Сонне на те, що він може працювати радіооператором. На столі пригвинчено магнітофон, лежать різні довідники, розгорнутий журнал радіозв’язку.
Я пишу номер на аркуші паперу.
73
ІМО — Міжнародна морська організація.