Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Літніми ночами бувало, що Ісайя засинав у мене на канапі. Я не пам’ятаю, чим я займалася, мабуть, сиділа, дивлячись на нього. Торкнувшись його шиї, я відчувала, що йому надто жарко. Тоді, обережно розстебнувши його сорочку, я розкривала її на грудях, уставала, відчиняла вікно на набережну — і ми опинялися в іншому місці. Ми були в Гіті, в літньому наметі — через брезент просочується світло, схоже на світло повного місяця. Але це тканина робить світло блакитним, бо коли я відкидаю її, на Ісайю падають рожеві промені північного сонця. Він не прокидається — він не спав цілу добу, ми не могли заснути при цьому нескінченному світлі, і тепер він звалився без сил. Можливо, він моя дитина, так я це відчуваю, і я дивлюся на його груди і на його шию, а смаглява, без єдиної вади шкіра рухається від його дихання, і я відчуваю його прискорений пульс.
Тоді я підходила до дзеркала і, знявши блузку, дивилася на свої власні груди і на свою шию, усвідомлюючи, що колись усього цього не буде, навіть того, що я відчуваю до нього, колись не буде. Але до того часу він усе ще існуватиме, а після нього — його діти чи інші діти, колесо дітей, ланцюг, спіраль, що здіймається в нескінченність.
Коли я ось так відчувала кінець і продовження всього, я бувала дуже щаслива.
По-своєму я і зараз щаслива. Я зняла з себе одяг і стала перед дзеркалом.
Якщо когось цікавить смерть, він міг би з великою користю подивитись на мене. Я зняла бинти. На колінах зідрана шкіра. На животі — широкий жовто-синій синець, у тому місці, куди Яккельсен ударив мене швайкою. На обох долонях — криваві, незагойні рани. На потилиці ґуля завбільшки з чаїне яйце, в одному місці лопнула і злізла шкіpa. І до того ж я ще із скромності не зняла свої білі шкарпетки, тож не видно розпухлої щиколотки, і не говорю про всілякі синці та шкіру на голові, яка періодично все ще болить від опіку.
Я схудла. Перетворилася з худої в худющу. Спати вдавалося надто мало — очі запали. Та все ж я усміхаюся цій чужій жінці в дзеркалі. Щастя і нещастя в житті не підлягають елементарним законам математики, не підлягають нормальному розподілу. На борту «Кроноса» перебуває одна з небагатьох людей на землі, через яких варто залишатися живою.
Він дзвонить рівно о 17 годині. Вперше я відчуваю ніжність до переговорного пристрою.
— С-смілло, у медичній каюті за п’ятнадцять хвилин.
У нього з телефонами так само, як і в мене. Він ледве встигає сказати те, що збирався, як уже прагне відійти від апарата.
— Фойле, — кажу я. Я ніколи раніше не вимовляла його прізвище. На язиці відчувається солодкість. — Дякую за вчорашній день.
Він не відповідає. Пристрій клацає, лампочка гасне.
Я надягаю синій робочий одяг. Роблю я це не випадково. Ніщо не буває випадковим, коли я одягаюся. Звичайно ж, я могла б одягнутися красиво. Навіть зараз я могла б одягнутися красиво. Але синій одяг — це форма на «Кроносі», символ того, що зараз ми зустрічаємося в інших умовах, що ми протиставлені всьому світу інакше, ніж будь-коли раніше.
Я довго стою біля дверей, прислухаючись, перш ніж виходжу в коридор.
Я не можу уявити собі, що може існувати щось схоже на християнське пекло. Але того, що існує прадавнє гренландське царство мертвих, я зовсім не виключаю. Якщо подивитися на ті неприємності, які зустрічаєш на своєму шляху, поки живеш, важко повірити, що все це припиниться тільки тому, що ти помер.
Якщо в царстві мертвих будуть таємні побачення з коханим, то їхня прелюдія буде напевно така сама, як оця. Я рухаюся від однієї дверної ніші до іншої. «Кронос» для мене тепер уже не просто судно, це радше поле ризику. Я намагаюся заздалегідь прорахувати, де цей ризик може перетворитися на небезпеку. Коли хтось виходить із спортивної каюти, я заходжу до вбиральні і чекаю там, поки зачиняться двері за тим, хто вийшов. Через дверну щілину мені видно, як мимо проходить Марія. Швидко, не розглядаючись навсібіч. Не тільки мені відомо, що «Кронос» являє собою згубний світ.
Я нікого не зустрічаю, піднімаючись по сходах. Двері на місток зачинені, у штурманській рубці темно.
Перед медичною каютою я зупиняюся. Я осмикую одяг, без косметики я відчуваю своє обличчя голим.
У каюті темно, завіски запнуті. Зачинивши за собою двері, я стаю до них спиною. Я відчуваю свої губи. Мені хочеться, щоб він вийшов з темряви і поцілував мене.
Тонкий, прохолодний квітковий запах долітає до мене. Я чекаю.
Світло спалахує не на стелі, а над ліжком. Щось подібне до операційної лампи створює на чорній шкіряній оббивці жовті кола світла, занурюючи іншу частину каюти в півтемряву.