Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
О, вона вже, здається, його любить! До чорта тоді усяких братів!
І Перемітько перевів мову на інше — на приїзд письменників. Спитався, чи Рая все розумітиме, бо вони ж по-українському читатимуть. Рая аж почервоніла. Звичайно! Вона ж уже казала йому, що вчилася в Харкові, а там1 викладали й українську мову. І Сосюру раз бачила. Гарний такий, чорнявий...
У залі вже були люди, сиділи купками на похиленій до сцени мережі стільців. Сцена була ще порожня, тільки хтось там з організаторів чи клюбних службовців застеляв стіл, потім поставив квіти, карафку з водою.
Перем'ітько з Раєю сіли ближче до сцени, щоб краще було чути й видно.
По якомусь часі люди стали швидко надходити, і незабаром усі місця були позаймані. Незвично залунала в цій залі українська мова — знак, що її заповнили люди з Мануйлівки, Діївки, Мандриківки. Місцеві робітники мало говорили по-українському, і в палаці звичайно переважали такі, як Маркел Мітяєв, що здебільшого ставились до української мови, як до мови „когутів", тобто селян, зневажливо.
Та от сцену краще освітлено, і з-за лаштунків почали швидко, один за одним, виходити письменники-гості. Посідали рядочком? за довгим, поставленим упоперек сцени столом, за червоним обов'язково. Як бояри на традиційному селянському весіллі.
Серед публіки зашепотіли. — „Ото Хвильовий". — „Де?" — „З правого боку. Отой буйно-кучерявий, з чорними бровами"... „А ото Остап Вишня... лисий, з відстовбурченими вухами"... — „А хто отой, що біля Вишні... блідолиций?" — „То Юрій Яновський, автор „Майстра корабля". — „А біля нього хто? Чорнявий... з гладенькопричееаним волоссям, начесаним на лоба?" — „То Володимир Сосюра"...
Коли від того столу підвівся один і вийшов на край сцени, до катедри, публіка засичала: „Чш-ш... Тихо там!" У залі пролетіла тиша.
Взявшися обіруч за краї пюпітру, промовець, молодий, високий, сильний, вигукнув:
— Товариші!
Його могутній голос ударив тишу, як грім, струснув суцільно-шибними вікнами, шугнув попід стелю, задзвенівши кулястими шапчуками лямп.
— Хто це? — почулось недалеко від Перемітька й Раї, але на це питання ніхто не відповів. Та, мабуть, було й не цікаво знати, хто то. бо він говорив не про письменників, а про велику партійу Леніна, що мудро керує життям народів Радянського Союзу, зокрема розв'язує національне питання.
п „ спочатку й партія недоцінювала цього питання... були помилки І ці помилки використовували вороги радянської влади різні недобитки петлюрівщини... Тепер партія вийме з рук цю зброю. Вона тепер хоче, щоб пролетаріат на Україні засвоїв українську культуру, на цьому ґрунті поєднався з селянством і повів його до соціялізму-комунізму цією метою сюди, до великого промислового центру, й приїхали столичні письменники... Першим виступить това-оиш Микола Хьильовий...
Рясні оплески — чи то подяки промовцеві, чи то на привіт Хвильовому шугнули попід стелю.
З-поза столу вийшов і підійшов до катедри невисокий худорлявий чоловік, зиркнув швидко чорно-блискучими очима на публіку й почав читати. Читав „Сентиментальну історію". Довго, одноманітно, нудно.
Публіка мовчки слухала. Перемітько почав відчувати сором за українських письменників, що виступають так не-ефектовно. З тривогою скошував очі на сусідку — Раю: хотів їй похвалитись українською культурою, аж воно отак виходить!.. Та Рая, бачилось, слухала з увагою. їй, очевидячки, навпаки — хотілося показати своєму кавалерові, що вона „все розуміє", що їй подобаються українські письменники й їхнє читання.
Оплесками ввічливосте — не захоплення! — відзначила публіка закінчення нудного читання.
1 олова зборів підвівся від столу й заповів вихід наступного — Юрія Янюівського. Той помалу вийшов на край сцени. До непоказної його фігури, блідого обличчя додався ще й глухий голос, глухий, як під сурдинку. Читав якісь „Мамутові бивні". І теж без ніякого ефекту. Організатори вечора (в тому числі й „мудра партія") плутали два явища — читання книги і виступи актора на сцені, а як письменники не були ораторами, то ото так і виходило.
Та Перемітько не розумів цього — і йому було прикро за українських письменників: він же хотів похвалитися ними перед тією дівчиною, що йому подобалась!
Трохи більше оплесків зібрав Володимир Сосюра, але, мабуть, не так своїми ліричними поезіями (хоч їх усе таки легши було слухати, як прозу), як юнацькою вродою. І плескали переважно дівчата, в тому числі й Рая. А читав він теж глухим, та ще й якимсь плаксивим голосом: ,