Пастка на дурнів

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — несамовито просичав Йоссар’ян. — Сховай негайно! І не горлай, як навіжений!

— Чого це ти заскавчав? — образився безневинний праведник Жлобс. — Нас ніхто не чує.

— Гей, ви там, цитьте! — пролунав голос із протилежного кутка палати. — Хіба не знаєте, що зараз тиха година?

— А це хто там озвався такий розумний? — гарикнув у відповідь Жлобс, обертаючись на голос і стискаючи кулаки, готовий битися. Потім круто повернувся до Йоссар’яна, але не встиг вимовити й слова, як громоподібно чхнув аж шість разів підряд, у перервах розгойдуючись із боку на бік на обм’яклих, немов гумових ногах, а під час нападів безпорадно змахуючи ліктями. Повіки в нього спухли й почервоніли. — Хто він такий, щоб нам указувати? — сердито запитав він, судорожно сьорбаючи носом і витираючи ніс тильною стороною здоровенної долоні.— Він що, з поліції абощо?

— Він сіайдист, — розважливо інформував його Йоссар’ян. — їх тут уже троє, а скоро буде ще більше. Але ти не бійся. Вони шукають містифікатора на ім’я Вашінгтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

— Убивці? — образився Жлобс. — За яким правом ти називаєш нас убивцями? Невже тому, що ми хочемо порішити полковника Пескарта?

— Затули пельку, хай тобі грець! — звелів Йоссар’ян. — Ти що, не можеш тихше?

— Куди вже тихше? Я…

— Перестань горлати!

— Але ж я…

— Гей, ти, затули пельку! — загомоніла на нього вся палата.

— Та я зараз усіх вас перестріляю, як собак! — вереснув Жлобс і скочив на хиткий дерев’яний стілець, оскаженіло розмахуючи пістолетом. Йоссар’ян схопив його за руку й стягнув додолу. Жлобс знову заходився чхати, а коли скінчив, з носа в нього текло, очі геть запливли сльозами.

— У мене алергійний нежить, — вибачився Жлобс.

— А шкода. Коли б не цей нежить, з тебе вийшов би неабиякий ватажок.

— Полковник Пескарт — убивця, — хрипко поскаржився Жлобс, ховаючи мокру пожмакану хусточку кольору хакі.— Якщо ми його не зупинимо, він усіх нас спровадить на той світ.

— А може, він більш не буде піднімати норми вильотів? Може, зупиниться на шістдесяти?

— Він усе одно підніматиме норму, і ти це знаєш краще за мене. — Жлобс проковтнув слину і нахилився впритул до Йоссар’яна. Обличчя його напружилося, під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах забігали жовна. — Скажи лишень «шуруй», і я завтра вранці зроблю все сам. Ти розумієш, про що йдеться? Адже я розмовляю пошепки, правда?

Йоссар’ян відвернувся, щоб не бачити Жлобсових очей, сповнених жагучого благання.

— Тоді якого біса ти цього не робиш? — з докором мовив Йоссар’ян. — Замість розпатякувати тут зі мною піди і все зроби сам.

— Сам я боюся… Сам я завжди боюся.

— Тоді не втягуй мене в цю справу. Я був би останнім йолопом, коли б пристав на це, маючи таку безцінну рану на нозі. Завдяки їй мене відправлять додому.

— Та ти, мабуть, сказився! — вигукнув Жлобс, не вірячи своїм вухам. — Твоя рана — всього лиш подряпина. Щойно тебе випишуть із шпиталю, як він знову посадовить тебе в літак. Хіба що начепить спочатку «Пурпурове серце».