Літа зрілості короля Генріха IV

Полками, які попереду головних сил рухались на північ, командував маршал Бірон-син. Хоча й не наділений тактом, з любою владаркою короля він поводився зразково. Він був великий упертюх і через ту впертість згодом іще став зрадником. Але нікчемою він не був — усе ж таки він лишався сином визначного батька. Якби підказали обставини, він міг би зі своїми полками й напасти на короля. Але шанувати й захищати пані д'Естре він би не перестав нізащо.

Попереду — гармати, далі піхота, а посеред загону — залізна скриня на колесах, у якій везли шість торбин золота. Далі, в оточенні кіннотників, друга коштовність — дорожня карета. Потім знов піхота й знов артилерія, — в такому порядку вервечка військ за перший день дісталась до Понтуаза. Бірон рухався б далі й уночі; тільки неоціненна перлина, яку він охороняв, змусила його зупинитись, запевняв він — щиро чи ні. Надвечір він дедалі частіше під'їздив до карети й питав пасажирку, як вона себе почуває. Вона казала, що спатиме в кареті й ладна їхати цілу ніч. І все ж для неї напнули намета.

Вранці виявилося, що авангард колони вже не з ними. Він вирушив раніше, щоб, перетнувши провінцію Іль-де-Франс, якомога швидше дістатись до провінції Пікардії. Габрієль заспала, бо жодна зі служниць не розбудила її. Коли вона послала по маршала, а їй натомість принесли записку від нього, вона дуже злякалася. В записці він дуже чемно виправдовувався, що, на превелику його скруху та досаду, він не може більше супроводити в подорожі найпрекраснішу з жінок. На жаль, він повинен дорогою збирати залоги міст і вести їх за собою. Але хай обожнювана дама не турбується щодо відданості своєї охорони. Всі вояки, як один, дадуть посікти себе на шматки за найдорожчий скарб короля. А під кінець Бірон просив, щоб найласкавіша пані не дуже поспішала, перечекала трохи. Незабаром до неї над'їде кілька дворян. Та при новому почті хай вона не забуває свого відданого Бірона, просив маршал. Габрієль марно допитувалася, хто ж має приїхати. Попри незграбні Біронові лестощі, вона не сподівалась від затримки нічого доброго. Адже, поки вона спала, король міг серед ночі промчати повз неї сам, бо квапився наздогнати її; за лісовою гущиною не помітивши вогнів табору, міг його проминути. І вона знов не при ньому. Її охопив давній страх перед ворогами, що женуться за нею, хочуть її схопити. Вона відчувала круг себе надто велику ненависть: тільки заплющити очі, і зразу з'являються обличчя… ох, на тих обличчях написано: «Смерть їй!» Та ще не зараз; досі їй щастило вберегтись. А Париж вона покинула вже не тією, що була. Віднині постійний супутник її — страх; він ніколи не розвіюється до кінця, а часом зростає, і, тільки тримаючи руку короля в своїй, Габрієль може заспокоїтись і почувати себе в безпеці.