Літа зрілості короля Генріха IV

А тоді король з маркізою покинули італійський дім шевця Цамета. Той попрощався з ними, торкнувшись кінчиками всіх десятьох пальців кам'яних плит у своєму саду, а слуги його розмахували смолоскипами, і колони та руїни храмів то виступали на світло, то ховались у темряву. На вулиці чекали коні й паланкін. Анрі поїхав поряд з паланкіном; зазираючи всередину, він говорив:

— Люба владарко, мені вже не можна спочивати, але ви ще поспіть. Я проведу вас до своєї сестри Катрін і зоставлю вам сотню гвардійців для охорони.

— Хоч би й тисячу, мій коханий владарю, та не їдьте без мене! Тут я не буду в безпеці.

На вулиці було темно, але він тримав її за руку й відчував по тій руці, як їй страшно.

— Хай буде по-вашому, — зразу сказав він. — Я теж цього хочу. — І почув, як вона з полегкістю зітхнула. — Серце моє,— сказав Анрі в темний паланкін і почув у відповідь:

— Хай ніхто не знає, де я. Я їхатиму потай поперед вас.

— Майбутній королеві не годиться тікати, — заперечив він. І вирішив: — Ви поїдете під захистом двох полків, і з вами їхатимуть ті шість торбинок, що їх я без вас не добув би.

В ту саму годину швець Цамет наказав служникам випровадити на вулицю останніх гравців, що ніяк не могли покинути гру. Дім нарешті спорожнів, усю свою челядь Цамет власноручно замкнув, а тоді спустився в свій найближчий підвал, вхід до якого знав тільки він. Шість важких торбин витяг він одну по одній нагору. Ліхтаря він тримав у зубах. Він мав кволі плечі й широкі кульші і на кручених сходах до третього вглиб підвалу не раз зупинявся знеможено, але тяг і тяг.

Уже нагорі він сів на свої торбини, облитий потом, тремтячи за своє життя. Адже його розмову з вельможною дамою хтось міг підслухати. І, перше ніж посланці короля прийдуть по торбинки, грабіжники можуть убити його й забрати золото. Він погасив у домі все світло, крім свого ліхтаря, якого затуляв спиною, і вхідні двері він замкнув на ланцюги й на залізні шпуги. Під час того тривожного чекання у нього зринали думки — ох, уже не про недавнє задоволення від власної шляхетності й не про віру в велич короля. «Нізащо він не переможе, — думав швець Цамет. — І не слід йому перемагати, — думав він. — Я прикро схибив. Флорентійський посол, мій повірник, повідомить додому, що я зрадив інтереси іспанців. Хоч це й неправда, бо я їм служу. Та й як я міг би не служити Габсбургові,— адже в його землях обертаються мої гроші. Тут іще відчують, які могутні Габсбурги й мої гроші. І нащо я так захопився та повівся шляхетно? Багатіти можна тільки підлими способами або ніякими. Дай господи, щоб цього разу все обійшлося!»

Минали хвилини, а Цаметові здавалося — години. І швець почав молитись.

Його мурмотіння перебив голос ізнадвору, що вимовив умовлене слово. То прийшли посланці короля.