Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Князя Шуйського велено було схопити.
Князя Шуйського й схопили. Яко злочинця. Багато хто з бояр дивувався: коли ж це князь Шуйський говорив правду? Чи тоді, коли в угоду Годунову стверджував, що царевич в Угличі «насправді зарізався» і він сам поховав його «своїми руками», чи тоді, коли, рятуючись від можливих репресій — царевич Дмитрій вже підходив до Москви, — оголосив, що він, претендент на російський престол, є істинним сином царя Івана (замість нього тоді в Угличі, мовляв, було «зарізано» і поховано іншого, якогось поповича), чи тепер, коли він, знову помінявши свої показання, заявляє, що насправді цар Дмитрій є самозванцем?..
Земський собор заходився розбирати справу. Але як не піднімали на дибі князя Шуйського (а Москва здавна славилася своїми майстрами заплічних справ), він не видав своїх однодумців.
Князя Шуйського Земський собор засудив до смертної кари — за брехливі свідчення, що їх він міняв, та за розповсюдження шкідливих чуток, що їх він поширював, аби опорочити руського царя.
Справа, як кажуть, запахла смаленим.
Одночасно із засудженням Василія Шуйського до страти засудили і його братів — але тільки до позбавлення волі.
(За деякими іноземними джерелами на тім суді цар Дмитрій сам оспорював Шуйського і викрив його у наклепі — говорив, як свідчитимуть іноземці, з таким мистецтвом і розумом, що весь Собор був зело подивований і повірив Дмитрію, а не Шуйському, смертний вирок якому був підтверджений вдруге.)
На 25 червня було призначено виконання вироку.
Шуйського привезли на Лобне місце, на плаху — все, кінець!
Народ чекав видовиська — як князеві будуть відрубувати голову. Це завжди цікавить народ, у якого так мало в житті трапляється видовиськ. (Театрів, цирків, засідань різних рад тоді не було, та їх і не було чим транслювати для всіх.)
Отож, Шуйського із зв’язаними руками звели на ешафот.
Вже була йому прочитана сказка — себто оголошення провини.
Уже приречений попрощався з народом, заявивши, що помирає за правду, за віру і народ християнський. (Говорив, казатимуть свідки, спокійно і навіть велемовно.)
Уже його поставили біля плахи на коліна.
Уже поклали його голову на плаху (відкотивши з шиї комір, де має цюкнути сокира).
Уже кат взявся за сокиру і почав її піднімати над приреченим, цілячись йому в оголену шию, на якій билася синя жилка — удар, звичне для ката діло, — і відрубана голова із стукотом впаде з плахи, і все буде кінчено. І коли б все так і сталося, як і мало б статися, у царя Дмитрія поменшало б на одного впертого ворога, а майбутні змовники позбулися б свого заводія. Можливо, тоді і змови 17 травня — що її організує Шуйський, — не було б. Як не було б і перевороту, і цар Дмитрій уцілів би на троні. Ще й життя б собі зберіг.
І це сталося усього лише за мить, як кат, гекнувши, опустив би свою гостро відточену сокиру на шию Шуйському, якому вже була зачитана сказка і який уже попрощався з народом.
Отож, кат уже заніс угору сокиру. Лишилося тільки опустити її — змиг ока — на шию приреченому.
І в цей час...
Справді, як у казці сталося те, що нині називають хепі- ендом — щасливим кінцем.
Воістину щасливий для приреченого, доленосний, такий, що трапляється лише в одного з тисячі приречених...
Як уже кат заніс сокиру, приготувавшись гекнути й опустити її на шию засудженому (бачив, як на тій дряблій шиї, наче куряча шкіра, билась сполошено синя жилка), як...
Як до ешафота чи не галопом-алюром примчав вершник, посланець царя.
— Стійте!!! — крикнув голосно і владно. — Іменем царя-государя — спиніться!..
Кат з шумом передихнув і, повільно опустивши свою жахливу сокиряку, поставив її біля плахи — на гострому лезі заграли сонячні зайчики.
Гонець, сидячи на коні, зачитав царське помилування.
Смертна кара князеві Шуйському замінялася засланням у містечко (неподалік Москви) Галич, але маєток Шуйських переходив до державної скарбниці. А втім, що значить втрата якогось там маєтку, коли збережено життя!
Мине тиждень, і, вінчаючись на царство, Дмитрій Іванович оголосить прощення всім опальним (амністує їх).
Всі заслані могли повертатися до своїх постійних місць проживання.
Повернулися і Шуйські — а втім, вони ще й доїхати до місць заслання на той час не встигли.
Шуйським повелінням царя Дмитрія було повернуто боярство, що його раніше відібрав Земський собор, і всі їхні вотчини. А Василію Івановичу — і всі його попередні посади — справді, хепі-енд, казка, адже в Московському царстві покараних ніколи не милували, а смертну кару завжди охоче виконували — ні сокир, ні плах там ніколи не бракувало.