Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Іноді він наїздить і до Цельгерів, щоб допомогти в саду Веронічиній матері. Поле бур'ян, підстригає живопліт, рве яблука, груші, сливи, смородину й ожину, копає картоплю, і коли вони пораються вдвох десь у глибині саду чи, скажімо, палять картоплиння, вона підступає до нього близенько й шепоче: «Ти про неї щось чув?» І він розповідає їй, що чув від матері, Сабіни чи Герберта,— про Марію царицю небесну й таке інше. І про те, що Гольгер нівроку... Пані Цельгер, яку він усе ще називає мамою, постаріла, зробилася мовчазна, дуже нерішуча й не на літа ляклива. Років їй, мабуть, п'ятдесят п'ять, не більше, і з дітей у неї тільки одна Вероніка. Кілька разів її обдурили репортери з газет і телебачення, і вона заходилася розповідати їм про те, які злочини чинять банки, яка легкодуха церква... Відтоді жінка майже нікого в дім не пускає. А Цельгер лікарську практику покинув — колись вони побили камінцями емальовану табличку з його ім'ям, і чіпляти нову він не зважився. Як-не-як, а він був тут, у Гетціграті, понад тридцять років лікарем, і вони повинні були знати його, а не розбивати таблички й не мазюкати на стінах казна-що.

Він пришкандибав до саду — в руці ковінька, в зубах люлька — й пробурчав:

— Хто ж усе це варення їстиме, Пауло? Хто їстиме всю цю картоплю? Адже біженців, яких ти годувала, вже немає. Ти знаєш, Рольфе, якби вона знала, де Вероніка, то послала б їй ожинове варення.

— Атож, послала б. І хлопчикові послала б. І навіть йому, Генріхові. Адже ж і у в'язниці годують, і варення дають. Навіть убивцям дають варення. Я б так і зробила — послала б їм усім варення.

Потім вони пили каву, їли тістечка, а коли він брав з собою Гольгера, то старі давали малому гроші на морозиво. Цельгер курив люльку, щось бурмотів собі під ніс і нічого не хотів слухати про те, що «часи неприязні минули» і зла на нього в Гетціграті ніхто вже не має. Він знай бурчав:

— О, тепер зло зачаїв я і чаїтиму його до останньої своєї години. Чхати я хотів на їхнє співчуття, їхню злість, їхню довіру й недовіру! Не було такої ночі, щоб я не схоплювався на ноги й не біг до них, біг через кожнісіньку дрібницю, без мене не обходилися жодні пологи, я ніколи не відмовлявся допомогти... Тридцять років! І в тяжкі повоєнні часи, коли вночі небезпечно було навіть на вулицю виходити... А тоді на тобі — починають раптом бити вікна, трощать табличку, вимазують стіни... І ніхто, жодна-жоднісінька душа не прийшла тоді до нас, не вибачилась, навіть слова доброго не сказала. Жодна душа! А пан пастор, що живе тут стільки ж, як і я, одного разу, зустрівши мене на вулиці, замість привітатися, тільки знічено одвернувся... Просто крутнувся й пішов у інший бік, боягузливий кабан! Авжеж. Ти мені, Пауло, не жахайся, що я обзиваю священика боягузливим кабаном, бо він такий і є. Ні, дорогенькі мої, ні, а чого? Бо моя дочка, бач, раптом крутнула хвостом і ступила на слизьку дорогу. А в них же, в отому їхньому паскудному, нікчемному кублищі католиків, і своїх злочинців хоч греблю гати — злодії, вбивці, гвалтівники... А кровозмішення, а аборти, а шахрайство!.. Скільки тих кабанів поквапилися на своїх дочок та невісток, а скількох батьків я, бувши медичним експертом, урятував від в'язниці, а дітей — від виправних будинків! Скількох, питаю? Часом, Рольфе, в мене вже й у самого зринають терористичні думки, особливо щодо цього боягузливого попа. Ти ба, уже зі мною і не здоровкається! А він же мав би прийти до нас перший...