Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00408-4
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:
Та коли він зрештою закінчує з усіма цими обов'язками, на нього щоразу находить справжня туга за Губрайхеном, за пасторським садом з високим муром, за червоним емальованим бідончиком на молоко, за садком і деревами в ньому, за плитою і дитячими іграми, за Катаріною, що, мабуть, уміє пояснити, чому вдома незатишно, тільки не може цього заперечити. «Ти ж повинен зрозуміти — оце озлоблення лівих чорних проти наступу, переможного руху правих чорних... Таж вони завжди плентались у хвості, припадали на обидві ноги, озлоблені, ошукані, ніколи не знали, що таке радість, бо їм просто не було чого радіти... А тепер поглянь ось на сочевичне вариво...»
Ця туга за Губрайхеном його лякає — туга за будиночком і садком, за їхньою з Катаріною та хлопцем самотністю, за отим захистком поруч із високим стосом дров, який він усе вивершує й вивершує... І отой щоденний ритуал з вечірнім походом по молоко та щедрим «доливком» від старої пані Гермес... Лякає оця туга за захистком, яку ще можна було б зрозуміти, коли він тільки вийшов із в'язниці і його цькувала Цумерлінгова зграя, намагаючись до того ж нацькувати на нього та на священика ще й людей у селі... Але тепер, через чотири роки, коли й Гольгерові вже виповнилося три.. Тепер йому мало б, мусило б хотітися поїхати з Губрайхена... А йому не хочеться. Невже він має, хоче доживати віку в Губрайхені, звівши всі свої плани та мрії до садка, дров, збирання овочів та фруктів, дитячих ігор?.. А може, стати в селі таким собі неофіційним і неоплачуваним порадником, якому люди приносять то шматок свіжини, то кошик яєць?..
Його жахає рутина, до якої призвело оце ходіння по молоко: відчиняєш двері, ставиш на полицю бідончик, цілуєш у щоку Катаріну, скидаєш із хлопця курточку, грієш коло плити руки, заглядаєш у горщик, з якого сьогодні йде навіть м'ясний дух — овочеве рагу з грибами, дивишся, чи вистачить на вечір відкоркованої пляшки вина чи доведеться відкорковувати нову, причиняєш віконниці, береш їх зсередини на защіпки, перевіряєш, чи не пересохла земля у вазонах з геранню... Надворі туман, вогко, в таку погоду не треба, слава богу, йти на прогулянку. Він з полегкістю вислухав по телефону Долорес,— вона повідомила, що не прийде на урок іспанської, бо організовує якусь демонстрацію на підтримку чи то Чілі, чи то Болівії; проте вона висловила своє задоволення їхніми успіхами в іспанській (і знов розмовляла з ними, як робить тепер завжди, принципово тільки по-іспанському), а на прощання кинула: «Venceremos[51]!». Де? Хто?
І коли потім у двері хтось усе-таки постукав, обоє, наполохані, аж здригнулись — вони ж бо вже тішили себе думкою, що розмовлятимуть цілий вечір по-іспанському, трохи послухають музику, і були здивовані, коли на порозі з'явилася Сабіна — з Кіт і молодим охоронцем, якого останнім часом іноді можна побачити в «замочку» — в коридорах та холах, у парку й у дворі. Сабіна з речами? Такого ще не траплялося. Валіза, сумка, торбинка з плетінням, у Кіт під пахвою дві ляльки та старий, пошарпаний лев, з яким вона не розлучається ніколи. Благально, майже знічено Сабіна промовила:
— Я розумію, я не вчасно... Але я повинна була прийти до вас, побалакати, і взагалі... Ми з Кіт можемо спати в комірчині...
Це була непогана нагода ще раз помилуватися непохитною, винятковою сердечністю Катаріни; на її обличчі навіть не промайнув подив чи збентеження.
— Та заходьте ж! Заходьте й сідайте з нами вечеряти. У нас є щось смачненьке. Це дуже добре, що Гольгер хоч раз пограється не з нами, а з Кіт. Та заходьте, кажу ж! От тільки... Щодо твоєї безпеки... І ти ж знаєш, я не іронізую...
— Мене охороняють,— мовила, всміхнувшись, Сабіна.— Пан Гендлер — ви ж його знаєте — виявив люб'язність і згодився поїхати зі мною. На материній машині... Я свою таратайку залишила Ервінові... А пан Гендлер з наказу пана Гольцпуке взяв на себе обов'язки охороняти мене...
Молодий охоронець тільки кивнув головою і сказав:
— Зараз я піду на пост. Треба оглянути все й доповісти начальникові про обстановку. Він, мабуть, пришле підкріплення. Відповідальність... Пасторський будинок здоровенний... І сад величезний...
— Надворі досить прохолодно,— озвався Рольф.— І щось схоже на дощ. Принаймні такий густий туман... Ходімо, я покажу вам зручненьке місце...— І враз похопився: — На мій погляд, зручненьке. Треба й священикові сказати...— Він провів Гендлера стежкою через сад до піддашка, зробленого з бляхи та армованого скла, біля льоху.— Гадаю, звідси вам буде добре видно й сад, і мур, і нашу хатину. А якщо ви... Адже можна принести вам щось поїсти чи?..
— Дякую,— мовив Гендлер, тоді став під стіною і прикинув, як і що звідси видно.— Дякую, все буде гаразд. А потім надійде мій напарник. От тільки... А у вас знадвору біля хатини немає лампочки?
— Є. А що?
— Може, ви її ввімкнете?
— А чого ж.
— Дякую. Даруйте, але я хотів би попросити... Не приносьте нічого їсти... Я б, звісно, залюбки...
Цієї миті в церкві спалахнуло світло, впало з високих вікон у сад, і Рольф — причину цього він ніколи не зміг би пояснити і так ніколи й не пояснив — злякавсь. Він кинувся притьма до ризниці, поторгав двері, тоді подався назад через сад, вибіг у вузеньку хвіртку на вулицю й уздрів перед церквою Роїклерову машину з відкритим багажником (кришка була піднята вгору); а з дверей саме виходила з двома валізами молода жінка, якої він досі ніколи не бачив; на кожному плечі в неї погойдувалося по сумці. Жінка кивнула йому головою, поминула його, і він озирнувся на неї: бліде, суворе обличчя, довгі, розпущені каштанові коси... Вона поставила до багажника валізи і, перше ніж покласти сумки, трохи повернула голову й усміхнулась. Він рушив до неї і хотів був відрекомендуватися, але вона похитала головою і сказала:
— Я знаю, хто ви. А я — Анна Плаук. Ідіть до нього, він уже сюди не повернеться. Хотів нишком поїхати й написати вам. Він боїться тільки одного: що вас звідси виженуть, коли його тут не буде. Ідіть, він у церкві...
Він уже давно не був у церкві взагалі, хоч і живе зовсім поруч із церквою і, можна сказати, навіть приятелює з пастором. І коли ввійшов до вестибюля, відчув протяг і ступив у прохолоду неоготичного нефа, то аж злякався. Він машинально пошукав поглядом чашу зі свяченою водою і вмочив вказівний і середній пальці. Минуло ще зовсім небагато часу, це було всього лиш десять років тому — десять із тридцяти... Він навіть перехрестився і вжахнувсь, побачивши біля вівтаря Роїклера в облаченні; він злякався чогось безглуздо-блюзнірського і здивувався, коли Роїклер зняв із вівтаря покривало, ретельно його згорнув, потім узяв із дарохоронильниці чашу, став навколішки, погасив свічки і спокійно пішов до ризниці, з якої невдовзі потому з'явився вже у звичайному костюмі. Рольф усе ще нерухомо стояв на місці, коли Роїклер торкнув його за плече й промовив:
— Я не хотів поїхати просто так, я хотів спершу дати всьому лад. Тепер чаша в сейфі, покривала в шафі. А ключ від сейфа перешлю єпископові. Та я їду не через те, що мене діймає моя стать, а через те, що кохаю жінку, Анну, й не хочу і її покинути самотньою, й себе зробити самотнім. Я не хочу, любий Тольме, не хочу більше чинити потай те, що забороняю іншим людям, що мушу приписувати їм як гріх. Для села це буде втрата невелика, скоро сюди, сподіваюся, пришлють нового пастора... Ходімо, я маю залагодити з вами ще одну справу.
— Як же ви тепер?..— запитав Рольф.— Що ж ви тепер робитимете, з чого будете жити?
— Спершу поживу в Анни, на її утриманні. Може, мій брат дасть мені якусь роботу... В нього електропідприємство. А читати й писати я вмію, навіть рахувати навчився. Не дивіться на мене так сумно. Я їду звідси дуже неохоче — через вас, через вашу дружину й вашого батька та матір, через людей у селі... Може, якось увечері мені пощастить потай приїхати сюди, посидіти коло багаття й викурити сигару... Вам страшно?
51
«Ми переможемо!» (ісп.).