Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Слово «надовго» його тривожить. У нього таке враження, ніби в пасторових очах він читає, що отому «надовго» поруки нема, і тепер оці ритуали в їхньому житті вже заспокоюють його не так. Щоранку він порається в повітці, працює в саду, збирає овочі та фрукти, дає їм лад, переробляє чи готує на продаж, тоді як Катаріна йде з дітьми гуляти чи розважає їх у невеличкій залі старого пасторського будинку; час від часу він допомагає людям щось полагодити чи зібрати врожай, і йому щедро платять за це натурою. Назбирати дров, нарізати їх, поколоти... Роботи доволі. Своє бажання мати як можна більше дров він витлумачує як прагнення до безпеки, тепла і спокою, бо в мир він — і не тільки в душі — не вірить. Ні, з харчами, житлом та одежею клопоту він не має, і лише зрідка, надзвичайно рідко щось нагадає чи просто він сам згадає про те, як важко й тривожно було того першого року, коли вони сюди щойно переїхали,— коли ще були такі люди, які не тільки ставилися до них вороже й паплюжили їх, а й усіляко силкувалися вижити їх звідси. Це викликало огиду, дратувало, і тільки те, що Катаріна ніколи не пускалася в сльози, а відчайдушно намагалася «влізти в шкуру тих людей» і знаходила оті свої мудрі, проникливі аргументи, давало їм спокій і рятувало.

Оцей останній за день ритуал, вечірній похід по молоко,— у нього найстійкіший і є, як не брати до уваги випадкових підробітків, єдиним певним зв'язком із селянами. Коли він входить із Гольгером на молочну кухню до Гермесів і ставить бідончик, біля нього клопочеться здебільшого стара баба; у неї ясні очі й кошлаті брови, вона вже зігнулася аж до землі й така сама небалакуча, як і він. Кілька місяців вони обоє сприймали небалакучість одне одного як непривітність; він мовчки ставив бідончик, вона мовчки наливала півтора літра молока, він мовчки простягав заздалегідь наготовані гроші й аж удома виявляв, що в бідончику не півтора літра молока, а всі два, навіть трохи більше, бо стара щоразу давала «доливок», як його називали селяни, і за ці роки він, узявши в руку бідончик, уже навчився визначати, скільки в ньому молока, а позаяк у бідончик входило тільки два з половиною літра, то час від часу, коли вони збиралися вдома щось пекти чи варити молочний суп, просив у старої саме два з половиною літра, отож налити з лишком вона не могла, а про отой неодмінний «доливок» уже годі було й думати. Одне слово, постала потреба придбати більший бідончик, три- або чотирилітровий, бо той «лишок», а «доливок» і поготів — адже його, казала Катаріна, як-не-як, вистачало на каву — означав, певна річ, неабияку економію — саме те, що їм і треба було. До того ж Катаріна, хоч вона й не селянська дочка, виросла все-таки на сільському обійсті, у свого дядька Комерца, і просто не розуміла, чому вони мають відмовлятися від того «лишку» й «доливку». Аж пізніше він помітив в очах старої Гермесихи цікавість — насмішкувату цікавість, яку йому пояснила знову ж таки Катаріна: «Господи, та невже ж тобі не зрозуміло, що для людей ти дуже своєрідний чоловік?! Палити машини, сидіти у в'язниці — і це при батькові, якого всі вони знають і вважають своїм земляком...» А потім стара одного разу сказала щось про погоду, він їй відповів, і оті безкінечні нарікання на погоду, до яких обоє вони стали навперемінку вдаватися, почали його навіть тішити. Згодом вона показала їм із Гольгером автоматичний доїльний апарат, холодильники, тицьнула потай Гольгерові яблуко, розповіла йому про те, що вивчають і як учаться її внуки. Багато пізніше, вже майже через рік, Гермесиха вперше несміливо спитала про свою дочку, «пані Бройєр, вона ж бо живе в сусідстві з вашою сестрою», і він мусив признатися, що жодного разу, справді жодного разу у своєї сестри ще не був і пані Бройєр не знає, а тоді додав: «Розумієте, ми з зятем не миримось». Його й донині дивує те, що в селі не люблять пліток; часом котресь кине щось ущипливе, це правда, але пліток одне одному не переказують, ніколи. І Катаріна вміє пояснити й це: між собою вони, певно, розповідають одне про одного плітки, але комусь чужому, хто села й людей не знає,— нізащо! І хоч як дивно, але чоловіки тут балакучіші, навіть охочіші до пліток, аніж жінки,— переказують один одному чутки, шепочуться навіть про пастора, «який досить частенько, а може, й аж надто частенько навідується до Кельна», і Катаріна знов мусила йому пояснювати (вона знає про це ще з Тольмсгофена), що «навідуватись до Кельна» — це, мовляв, такий двозначний чи, може, й багатозначний вираз, і означає він тільки одне: піти на сповідь або в дім розпусти; у жінок це, звичайно ж, крамниці або сповідь, та, оскільки пастори по крамницях не ходять, а щодо нього, Роїклера, то про дім розпусти ніхто, мабуть, і не подумає (адже він іще молодий і «показний»), отож ідеться, як видно, лише про одне з двох: або жінка, або сповідь. Або те й те разом. Колись іще можна було, певно, припустити, що пастор час від часу ходить у кіно, та відтоді, як з'явилося телебачення, потреба ходити в кіно відпала.