Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

— Чому ти всміхаєшся? — спитала його Сабіна; сигарета в неї погасла, і вона роздушила її в попільничці.

— Чому всміхаюсь? Бо в мене є для тебе куди краще житло, ніж комірчина. В мене є справжня єпископська кімната з єпископською ванною! — Він дістав з кишені ключа й покрутив його на пальці.— Несподівано виїхав пастор. Мусив терміново виїхати. Він переказував тобі вітання, Катаріно, й Гольгерові теж. Пастор залишив на мене свій будинок — на той випадок, якщо приїдуть гості... А загалом я радий тебе бачити. Вигляд у тебе прекрасний, майже як у закоханої. Тобі навіть вагітність до лиця. Уже ж добре видно...

Сабіна почервоніла. Його відповідь була, мабуть, усе ж таки надто фамільярна.

— Не ображайся. Ти ж у нас трохи побудеш?

— Кілька днів, не менше. Катаріні я вже пояснила. Ервін знов поїхав у свої великі мандри, а мені не охота сидіти весь час у великому будинку самій... Тому, якщо ви не проти, не треба мені ні єпископської кімнати, ні єпископської ванни. Тоді краще вже я зостанусь у тому величезному будинку з поліцією довкруг... Прошу вас, якщо можна, не треба єпископської кімнати...— Сабіна якось дивно, збентежено всміхнулась, а тоді заходилася допомагати Катаріні накривати на стіл. Вона ще не забула навіть, де стоять тарілки та паперові серветки.

А він тим часом повирізував у яблуках серединки, понакладав туди джему й поставив яблука в духовку. Потім іще раз перемішав у мисці молоко, яйця, цукор та ваніль на підливу.

— Скуштуєш і згадаєш про Айкельгоф,— сказав він.

— Ти теж часто згадуєш про Айкельгоф? А я думала, ти вже й чути про нього не хочеш...

— Чого ж, я про нього згадую. Правда, не часто. Але я знаю, що ти згадуєш про нього часто, і хочу, щоб ти почувала себе як удома... Може, тут оце — часточка Айкельгофа, хай і в тридцять разів менша. Ану, діти, ходіть сюди!..

— Так, тут мені спливає на пам'ять Айкельгоф. Це, мабуть, через мур. І через вашу сердечність.

Поки вони всі вечеряли — рагу, тушковані з грибами овочі, салат,— Сабіна тільки втішено зітхала. Потім сама, без нагадування, поставила на плиту чайник, раз у раз торкаючи за руку Катаріну, всміхаючись і мало не схлипуючи,— принаймні очі в неї були вологі. І хоч він і сказав їй, що охоронець їсти відмовився, вона рішуче наполягла на тому, щоб понести надвір «горнятко» і тому чоловікові.

— А потім і яблуко, коли спечуться. Від мене він візьме, ми ж бо з ним знайомі вже давно.

Дощ тим часом припустив дужче; Сабіна накинула на себе Рольфову штормовку з каптуром, сховала під полу горня — брати парасольку вона відмовилась — і обережно причинила за собою двері.

Він хотів був щось сказати, але Катаріна похитала головою. Збираючись про щось поговорити, вони ніколи не зважувались вислати Гольгера за двері. Тож він тільки промовив:

— Пастора Роїклера не буде довго... Дуже довго.— І поклав перед нею угоду про винайм — власне, додаток до угоди.

Обоє були вражені, побачивши, з якою щасливою усмішкою повернулася Сабіна до хати, скинула мокру штормовку, струснула її і знов сіла біля плити. Потім були яблука в улюблених Гольгерових горнятках — у брунатних з червонуватими вінцями, була ванільна підлива, і всім стало так затишно, так радісно, немовби над хатиною, садком і цілим селом витала свята Варвара разом із святим Миколаєм. Хоч надворі ще осінь, а вже відчувається подих зими, і йому знову стало тоскно через те, що в них так затишно. Катаріна простягла Сабіні горнятко з яблуком у підливі для охоронця, але та тільки похитала головою.

— Ні,— мовила вона,— не хоче. Не може порушувати інструкції... Я мушу вам щось сказати... Вони притягнуть із Блора фургон, у якому останнім часом жила охорона, й поставлять його тут... Я порушила ваш спокій...