Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

І ось він стоїть у «замочку», походжає навколо «замочка», не маючи змоги написати їй чи подзвонити по телефону, тільки все думає й думає: невже вона ніколи не приїде до батька й матері в гості? Вона приїздить рідко, і він намагається уявити собі, про що вона розмовляє з батьком та матір'ю,— може, про майбутню дитину? Про його дитину... «Мою» просто не йде йому до голови; він не міг звикнутися з такою думкою навіть тоді, коли Гельга ходила з Бернгардом. Мою, твою, його... Все поставало на свої місця аж тоді, як Бернгард народився: це була його дитина...

Він не має права замислюватися про те, що буде, коли це «випливе на поверхню», перше ніж він устигне розповісти всю правду Гельзі. Нехай це навіть назвуть скандалом — поліцейський і жінка, яку він охороняв... Загалом нема нічого скандального в тому, що чоловік із жінкою... І в обох є свої сім'ї. Світ це якось переживе, він уже переживав таке не раз, і тлін находить на тлін, могили і трави, і йому й на гадку не спадає, що Сабіна тепер «пропаща»,— ні, вона зовсім не «пропаща». Його тільки не покидає думка про те, чого «оті» наробили, скільки коліщат примусили крутитися, скільки сплели хитромудрих павутин — від коробок із туфлями, що їх мав відкривати Цурмак, і лютої ненависті продавщиць до тієї жінки, від Люлерової шляхетної шльондри й аж до Сабіни; а ота проклята історія з Сабіниною сусідкою та її коханцем (ось ті двоє — люди, здається, справді пропащі і, як це подано громадськості, «не без підстав»). Ні, про «підстави» тоді не писали, писали «не без підстав», бо в того Шублера справді таки знайшли пістолет і якусь підозрілу писанину, хоч підтвердження, бодай найменшого, на якісь зв'язки чи навіть плани й не виявили; «писанина» була досить стара, майже дев'ятирічної давності, а пістолет примітивний: допотопний револьвер із тих, що їх діти ховають серед свого скарбу як атрибут романтики; правда, в Шублера він був з набоями.

І те, що історія з Бройєр та Шублером чомусь здалася йому тоді гидкою, ганебною і вульгарною, тепер мучить його, не дає спокою, гризе душу. А те, що він робить із Сабіною, бачиться йому чимось високим і благородним. Це і «щось інше», і водночас те саме. Сидячи в цьому занедбаному шинку, стоячи в іще занедбанішій церкві, він намагається викорчувати зі своєї свідомості оте «а все ж це не те саме», тоді як сам анітрохи не кращий, хоч і почувається поки що краще. Коли він служив тимчасово в поліції моральності, йому доводилось бачити, як оте «похапцем» робили десь у коридорі, в кущах, за рогом, під деревом чи бозна й де, і в нього зринало почуття гидливості й відрази... А тепер він робить це й сам, він, порядний, дисциплінований поліцейський, і вона, Сабіна, що, як раптом виявилось, уміє приховувати все так спритно, аж його самого острах бере: може, в своєму іншому житті, давно минулому й давно забутому, вона також робила це «похапцем» і так само потай?..

Тепер він чатує під «замочком», навколо «замочка», в коридорах, на сходах, намагається побачити її образ в обличчі її матері й батька і знаходить його в обох, привітно, кількома словами перемовляється з ними й відкриває для себе спільні риси: кутики рота, чоло... І його жахає страшна думка про те, що від Сабіни доведеться відмовитись. А ще частіше, ніж про неї, згадує він про Гельгу й про ту нестерпну обставину, що він примушує Гельгу спокушати його, і цим вона завдає йому ще більших мук. Мабуть, перше ніж розмовляти з Гельгою, треба поговорити з кимось іншим — не з Кірнтером, ні. Може, з Карлом? Адже завдяки коханню, здоровому глузду, терпінню і — це теж треба визнати — завдяки системному аналізу він справді витяг Монку, певно, з багна. Кругом безлад, моральний занепад, і ця круговерть захопила і його. З ким-ким, а з батьком та матір'ю розмовляти він не може. Його професія, вважають вони, так ганьбить їхню станову честь, що слово «поліцейський» обоє вимовляють зневажливіше, ніж дехто слово «лягавий». Вони вперто не хочуть збагнути, що й він може легко дослужитися до посади, не менш гідної, ніж у службовця судового слідства, й наполягають, щоб батька називали тільки «юристом», хоч у цьому є щось авантюрне. Гідність... Якщо вони коли-небудь узнають чи бодай здогадаються, що Сабіна належить йому з більшим правом, ніж Гельга, ця, по суті, всього лиш дочка сілезького біженця, який, хоч і запевняв, нібито був майстром на заводі й мав власного будиночка, але фотознімок того будиночка так ніколи й не зміг показати... Не може він поговорити і з Гайнцом, братом, який щоразу з тією самою скрупульозністю, гугнявим голосом наводить наукові аргументи й пояснює все з суспільно-історичних позицій; для нього взагалі немає нічого, анічогісінько такого, чого не можна пояснити, хоча кругом стільки всього незбагненного. Усю вину Гайнц одразу відчайдушно-бездушно склав би на невдалу моногамну культуру. І в цьому, мабуть, щось навіть є... Він уже розмірковує про те, чому йому хочеться й Сабіну мати, й Гельгу не кидати, і що вони з Гельгою зв'язані в такий спосіб, який він ніколи не може пояснити, а з Сабіною — в інший спосіб, який він так само не може пояснити, одне слово, так з обома зв'язаний, що аж душа болить, і водночас усе це досить банальне: про таке газети щодня пишуть у багатьох варіаціях, і тут не зарадить ні сповідальня, ні лавандові пахощі, ні каяття, як не зарадило б і переведення... Він шукав в обличчях Сабіниного батька й матері її образ і все ж таки злякався, коли вона раптом з'явилася в «замочку».