Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

А для молодого Гермеса, селянина, це досить однозначно смішне явище й водночас невичерпне джерело інформації; про свою сестру він тільки один раз і спитав, зате цілком відверто заводить із ним мову про його «колишню діяльність», цікавиться В'єтнамом, з подивом слухає про те, що там такі самі, як і він, селяни... Спустошена земля, випалені ліси, дохла худоба... Він іще пригадує, які були поля й ліси після другої світової війни. Війна — це завжди війна проти селян. Молодий Гермес дає молоко так само з «лишком» і з «доливком». А найменше того й того перепадає від молодої Гермесової дружини, жінки нервової та ще й, видно, боязкої, яка іноді навіть розливає молоко; вона вочевидь його боїться, а Гольгерові співчуває і гладить його по голівці — так, наче хоче сказати: «Це нещасне хлоп'я ні в чому ж не винне...» А Катаріну вона вважає трохи не жертвою спокуси й щоразу щось передає для неї — то яйце, то кілька горіхів. Однак, хоч у її очах і жевріє страх, з нею можна погомоніти про сад, дістати від неї пораду й самому їй щось порадити — щодо висадки та розведення, наприклад, столових буряків чи китайської капусти, яку він, сказати б, завіз у село перший. Та вже саме оте означення «китайська» викликає в людей сумніви, і коли він із Катаріною іноді, не часто, вибирається ввечері до шинку, то й досі боїться більше, ніж дружина. А часом мир у власному домі аж набридає — «присипляє», як висловлюється Катаріна; все ж таки вона говорить їхньою мовою, і вже це викликає в людей довіру, приваблює їх, і коли потім хтось із чоловіків сідає поруч неї за столом чи біля шинкваса, то про політику, навіть якщо в нього й на думці немає провокувати Катаріну, той чоловік не забалакує. І Катаріна, й він розмовляють тільки, коли до них звертаються,— про гроші, процентні ставки, поступову сплату боргів, грошовий обіг і навіть зважуються пояснити, що процент від вкладу майже завжди відповідає процентові приросту інфляції. Сплата боргів, податкова економія, капіталовкладення... Люди слухають його залюбки й розуміють, що він у цьому ділі дещо тямить, а він розповідає так, щоб не розпалювати полеміки, розповідає спокійно, впевнений, що система розкриється їм сама собою, зсередини, і розтлумачує, як знижують проценти, щоб виманити в людей гроші. Вони не можуть збагнути, що політикани хочуть відбити їм охоту до заощаджень у вкладах, і він намагається пояснити їм, чому політикани так роблять і навіть змушені так робити; він намагається пояснити їм більше, ніж приховано в отому заяложеному «а ми на це с... хотіли з високої дзвіниці», і в їхніх очах проступає страх утрати гарантії, які вони вибороли ціною таких зусиль: будинок, клапоть землі та напхані одежею шафи, а також банківський рахунок, від якого їм відбивають охоту тим, що так підло, так безцеремонно знижують проценти. Боятися вони не мають підстав, жодних, і все ж вони бояться, і він уже починає їх розуміти — за допомогою Катаріни, якій і це дається легше, адже вона говорить їхньою мовою, а кожному ж відомо, що вона комуністка, й ніхто щодо цього анітрохи не сумнівається, вони ж знають її батька, а колись знали й дядька, знають і матір, «набожну Луїзу», і схвально відгукуються про його батька та матір («Господи, ми так пишаємося Тольмами, пишаємося Кете Шмітц!»), і питають у нього, чи правда, що одного дня й Губрайхен... і проводять ребром долоні по горлу, а він хитає головою — йому про це нічого не відомо, і все ж, коли вони з Катаріною повертаються додому, його знов поймає страх. Та це вже не той відвертий страх, який поймав його в перші дні,— що вони поб'ють у їхній «халабуді» вікна, пустять червоного півня, виженуть їх із села, незважаючи на пасторове заступництво. Це страх перед тишею і чистотою. Оці чистенькі вулиці, на яких навіть у жнива не побачиш жодної соломинки, жодного віхтя сіна, жодної гичечки... Ніде не видно й коров'ячого кізяку. Щодо чистоти, то тут нічого не скажеш — це діло все ж непогане, приємне. Так само й щодо квітників перед будинками, гарно пофарбованих старих коліс, розмальованих квітами візків... Але від тиші й чистоти поміж мурами садиб віє якимсь могильним спокоєм. Все кругом таке доглянуте, ніби могили на невеличкому кладовищі. Так, то спокій могильний, і серед того могильного спокою несподівано повісився в сараї Шмергенів син — повісився без будь-якої видимої причини. Ніхто не міг нічого збагнути: ні дівчини, ні жінки, ні ускладнень з військовою службою... Приязний, мовчазний юнак, хвацький танцюрист, усі його любили... Ніяких клопотів ніколи не мав, ніколи про щось таке навіть не натякав, і тепер просто не залишалося іншої ради, як шукати мотив самогубства. От узяв і повісився в сараї за хатою — в неділю пополудні, коли в селі найтихіше, повісився серед отого могильного спокою і мов грім із ясного неба. А тут, на тобі, Гальстер раптом укоротив віку своїй жінці — велет, а не чоловік, і господарство в нього міцне, економічно цілком здорове й добре налагоджене, а в кінці довжелезного муру, де завжди стоять живі квіти й горить лампада,— стовпчик із образом богородиці. Заможний, шанований, мовчазний чоловік, і вдома в нього була така злагода, що про це навіть легенди ходили. Вони, Гальстери, живуть на тому дворищі вже цілих триста років, і тепер уже й не полічити, скільки пасторів, юристів, учителів та службовців вийшло з їхнього роду в широкий світ — від Кельна й аж до Австралії, і не було війни, в якій не загинуло б кілька Гальстерів, у тім числі й з Наполеоном, і ще в давніші війни. Дуже давній рід, ціла династія. І вона — показна жінка, майже красуня, темнокоса, люди називали її «розважливою». І ось Гальстер узяв та й застрелив її,— перед обідом, після першого кухля пива. В селі, звісно, пішов поголос, нібито вона «стала розпутною», але подробиць ніхто не знав, і люди шепотілися тільки про її безплідність. Але на численні «чому» відповіді не було. Трагедія, сенсація, переляк. А Гальстер, перше ніж про це стало відомо в селі, поїхав до Блюкгофена й заявив на себе в поліцію. З цього тихого, чистенького села, де на вулиці не побачиш і соломинки... Гарне село, тут парафіяни як парафіяни, тут чоловіки ще до обіду забігають у шинок, щоб перехилити по чарчині, тут є своє свято стрільців і ярмарок, а ввечері Гермеси дають півлітра молока на «лишок» ще й на додачу «доливок»... Тривожна зринає думка: а що буде через п'ять чи десять років? Страх перед утратою отого «надовго» і страх перед отим «надовго»... Садок, морква, цибуля, знов і знов дрова, і так з дня на день, з дня на день... Роки, може, десятки років... Тобі сорок, тобі п'ятдесят, і все Губрайхен...