Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
— Дякую, Емілю, ви дуже допомогли. — Маршал неохоче дістав двадцятку зі своєї пачки банкнот із затискачем і тицьнув її в посипану тальком долоню мажордома. Він уже рушив до виходу, але раптом знову щось згадав. — Емілю, останнє прохання. Минулого разу я познайомився тут із другом містера Макондо, високим джентльменом у досить викличному одязі — оранжева сорочка, червоний картатий піджак. Я забув його ім’я, але пригадую, що його батько колись був мером Сан-Франциско.
— То міг бути тільки містер Роско Річардсон. Я бачив його тут сьогодні. Зараз він може бути в бібліотеці або гральній кімнаті. Маю для вас пораду, лікарю: з ним не варто говорити, коли він грає в нарди. Це його страшенно дратуватиме, бо містер Річардсон ставиться до гри дуже серйозно. Щасти вам, а я особисто подбаю про ваш факс. Можете на мене покластися. — Еміль поштиво вклонився й застиг на місці.
— І знову дякую, Емілю. — Маршал зрозумів, що доведеться попрощатися ще з однією двадцяткою.
Коли він увійшов до гральної кімнати, стіни якої були оббиті дубовими панелями, Роско Річардсон саме встав з-за столу, за яким грали в нарди, і збирався йти до бібліотеки, аби проглянути свіжу газету, перш ніж обідати.
— О, містере Річардсон! Можливо, ви мене пам’ятаєте: лікар Стрейдер. Ми бачилися кілька тижнів тому — я обідав тут з вашим знайомим, Пітером Макондо.
— Авжеж, лікарю Стрейдер, я вас пам’ятаю. Щорічний цикл лекцій, названий на вашу честь. Мої вітання. Це велика шана! Дивовижно. Пообідаємо разом?
— На жаль, не зможу. Дуже щільний графік — маю ще зустрітися з пацієнтами. Але мені потрібна ваша допомога. Я намагаюся зв’язатися з містером Макондо. Можливо, ви знаєте, де він зараз?
— Господи, ні. До того дня я з ним ніколи не зустрічався. Приємний чолов’яга, але ось що дивно: я надіслав йому інформацію з приводу мого нового стартапу, однак «FedEx» повідомив, що її неможливо доправити. Він сказав, що ми знайомі?
— Я так гадав, але зараз не певен. Пригадую, він зауважував, що ваш батько грав у гольф із його батьком — професором економічних наук.
— Гм, хтозна. Все може бути. Мій батько грав практично з усіма відомими людьми Західного світу. І… — Він почухав свою масивну щелепу й підморгнув Маршалові. — З кількома жінками теж. О, вже пів на дванадцяту. Зараз мають принести «Financial Times». Напрочуд затребувана газета, тож треба поспішати до бібліотеки. На все добре, лікарю.
Попри те, що розмова з Роско Річардсоном аж ніяк не заспокоїла Маршала, у нього з’явилося кілька ідей щодо подальших дій. Приїхавши до офісу, він відкрив теку з матеріалами Пітера та дістав факс із повідомленням про заснування «Щорічного циклу лекцій імені Маршала Стрейдера». Як звали ректора Університету Мехіко? Ага, Рауль Ґомес. Уже за кілька хвилин він був на зв’язку з містером Ґомесом — хоч тут йому пощастило. Маршал не дуже добре знав іспанську, однак йому не забракло знань, аби зрозуміти, що містер Ґомес ніколи не чув про містера Макондо, не кажучи вже про його грант на заснування щорічного циклу лекцій Стрейдера. А щодо батька Пітера — серед співробітників економічного факультету не було жодного Макондо, і те саме можна було сказати про інші факультети.
Маршал гепнувся в крісло. Він отримав чимало ударів, і тепер відкинувся на спинку крісла, намагаючись прийти до тями. Уже за кілька хвилин його активна натура прокинулася: Маршал узяв ручку й папір та почав складати перелік того, «що треба зробити». Пункт перший — скасувати сеанси пацієнтів. Маршал зателефонував їм та залишив повідомлення про те, що сеансів не буде. Звісно, причину він не озвучував. Маршал був певен, що це правильний підхід: треба мовчати, а тоді аналізувати фантазії пацієнтів з приводу того, чому він скасував сеанси. А гроші! Чотири години по сто сімдесят п’ять доларів кожна. Втрачено сімсот доларів, і ці гроші вже не повернеш!
Маршал замислився: чи може цей крок, скасування сеансів, свідчити про кардинальну зміну в його житті? Йому спало на думку, що це своєрідний крутий поворот. За всю свою практику він жодного разу не відмовився від зустрічі з пацієнтом. Насправді він ніколи нічого не пропускав: ані футбольної гри, ані уроків. Він мав цілий альбом грамот за гарне відвідування ще з часів молодшої школи. Не можна сказати, що він ніколи не хворів чи не отримував травм. Маршал хворів, як і будь-хто інший. Однак він був надто впертим, аби цьому піддаватися. Та жодна впертість не допоможе провести психотерапевтичний сеанс у стані абсолютної паніки.