Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
Утім, хтось таки потрібен. Той, кому можна довіряти. Якби ж то можна було поговорити з Сетом Панде! Але ж я сам захряснув ці двері! Може, не варто було так на нього «наїжджати»… Ні, ні, Сет на це заслуговував. Я правильно вчинив. Він отримав по заслузі».
Один із Маршалових пацієнтів, клінічний психолог, частенько розповідав про свою «групу підтримки», що складалася з десяти психотерапевтів-чоловіків. Щотижня вони зустрічалися на двогодинному сеансі. Пацієнт зауважував, що корисними були не тільки зустрічі — учасники групи нерідко допомагали одне одному за потреби. Звісно, Маршал не схвалював те, що його пацієнт відвідував подібні «групові заняття». За більш консервативних часів він узагалі заборонив би це. Підтримка, запевнення, заспокоєння — усі ці патетичні «штучки» здебільшого тільки посилювали прояви патології та уповільнювали роботу реального психоаналізу. Поза тим, саме зараз Маршалові страшенно кортіло опинитися в такій-от групі. Він згадав слова Сета Панде про брак чоловічої дружби в сучасному суспільстві, що прозвучали на зборах інституту. Авжеж, саме це йому й потрібно — друг.
Опівночі в неділю (у Цюриху вже був понеділок, дев’ята ранку) Маршал зателефонував Пітерові, аби почути тривожне повідомлення, записане на автовідповідачі: «Ви зателефонували до офісу «Macondo Financial Group». Містер Макондо зараз перебуває у дев’ятиденному круїзі. Протягом цього часу офіс буде зачинений, та, якщо справа невідкладна, залиште повідомлення. Повідомлення регулярно перевіряються, тож ми докладемо всіх зусиль, аби зв’язатися з містером Макондо за найпершої нагоди».
Круїз? Офіс такого штибу зачиняється на дев’ять днів? Маршал залишив повідомлення з проханням якнайшвидше йому зателефонувати. Пізніше, намагаючись заснути, він раптом подумав, що новина про круїз не така вже й дивна. «Очевидно, трапилося щось неприємне, — припустив Маршал, — між Пітером та Адріаною або між Адріаною та її батьком. І, намагаючись усе владнати, Пітер спонтанно вирішив поїхати деінде, аби трохи відволіктися, з Адріаною чи без неї, тож обрав круїз Середземномор’ям. Ось і все».
Та дні минали, а від Пітера не було жодної звістки. Маршал дедалі більше переймався долею інвестованих грошей. Звісно, він мав можливість отримати готівку за векселем, але ж це означало позбавити себе прибутків від щедрого подарунка Пітера. Маршал гадав, що панікувати й відмовлятися від такої можливості щонайменше нерозумно. І з якого дива? Через те, що Адріана не прийшла на сеанс? Овва!
У середу об одинадцятій ранку Маршал мав вільну годину — раніше в цей час вони зустрічалися з Ернестом для супервізії. Він вирішив прогулятися уздовж Каліфорнія-стрит, проминув клуб «Pacific Union», де вони тоді обідали з Пітером, а подолавши ще квартал, зненацька вирішив повернутися. Маршал побіг сходами нагору, зайшов до будівлі через мармурові двері, проминув ряди мідних поштових скриньок і опинився в залитій світлом ротонді зі скляним куполом. Там, серед диванів із вишневої шкіри, він побачив Еміля — усміхненого мажордома у смокінгу.
Зненацька в його думки увірвався спогад про відвідування «Avocado Joe’s»: куртки золотошукачів, завіса тютюнового диму, чорношкірий хлоп у сірому «Borsalino», обвішаний коштовними цяцьками, і піт-бос Дасті, який заборонив йому спостерігати за гравцями, бо, бачте, «ми тут дбаємо про їхній комфорт». Зринули й звуки: гомін відвідувачів, цокання фішок, стукіт більярдних куль, гудіння, розмови гравців. У «Pacific Union» усі звуки були приглушені. Легеньке цокання срібла й кришталю — це офіціанти сервірували столи; ввічливе перешіптування відвідувачів, які обговорювали ціни на акції; постукування італійських черевиків по ретельно відполірованій дубовій підлозі…
Де ж був його дім? Чи мав він узагалі «рідну домівку»? Маршал укотре над цим замислився. До якого світу він належав: світу «Avocado Joe’s» чи «Pacific Union»? Невже його завжди носитиме без можливості кинути якір між цими двома берегами? Невже протягом усього життя він повсякчас намагатиметься покинути один із них, аби дістатися до іншого? Якби саме цієї миті диявол чи джин сказав йому: «Настав час обирати: із двох місць обери одне, і воно стане твоєю домівкою на віки вічні», що він обрав би? Він пригадав свій психоаналіз, що його здійснював Сет Панде. «Ми ніколи над цим не працювали», — подумав Маршал. Ані над «домівкою», ані над дружбою і, якщо взяти до уваги слова Ширлі, ані над поняттям грошей чи жадоби. Чорт забирай, що ми взагалі робили протягом цих дев’ятисот годин?